Тварини та бар’єри: перешкоди вздовж міжнародних кордонів і їхній вплив на наземних хребетних

Вадим Кирилюк

Переклад – Юлія Спінова

Протягом наступних кількох років внаслідок вторгнення Росії в Україну та напруженості між ЄС, Москвою та Мінськом, уздовж європейських кордонів буде побудовано 4000 кілометрів непроникних прикордонних бар’єрів і оборонних укріплень. Багато з цих укріплень загрожуватимуть знищенням місцевих популяцій наземних хребетних, включаючи ведмедів, вовків, оленів і бізонів, оскільки старі міграційні шляхи порушуються, а тварини гинуть або зазнають поранень, коли стикаються з мінними полями, огорожами з колючого дроту та ровами. У цій статті ми розглядаємо основні загрози дикій природі, спричинені створеними людиною захисними бар’єрами, і те, як їх можна мінімізувати за допомогою чуйного та безпечного для природи підходу.

Думки автора можуть розбігатися з думками робочої групи UWEC.

Ця стаття містить зображення мертвих тварин.

Вторгнення Росії в Україну та нелегальна міграція (пік якої припав на 2020 рік) через кордон з Білорусі до Польщі спонукала кілька сусідніх країн побудувати оборонні споруди вздовж своїх кордонів. Деякі країни вже оголосили про завершення будівництва прикордонних парканів: Польща та Литва встановили загородження на кордоні з Білоруссю; Литва, Естонія та Латвія зробили те саме на російському кордоні.

Латвія та Україна зміцнюють свої кордони з Білоруссю, Фінляндія зміцнює свій кордон з Росією, а Польща оголосила про плани розпочати будівництво паркану на кордоні з російським балтійським ексклавом — м. Калінінград.

Також Київ розширює прикордонну смугу з Росією та Білоруссю до 2 кілометрів і планує створити цілу мережу фортифікаційних споруд, включно з мінними полями. На білоруському кордоні вже розпочато будівництво бетонної стіни, огородженої ровом і земляним валом.

Усі подібні бар’єри становлять серйозну, а іноді й смертельну небезпеку для дикої природи, оскільки пересування місцевих популяцій тварин стає обмеженим, а їхні життя опиняються під загрозою.

Вільний рух як біологічна потреба

Території, якими пересуваються наземні хребетні зазвичай обмежуються окремими особовими або груповими оселищами (середовищем існування). Міграції на великі відстані в основному пов’язані з поширенням молодняку, який інстинктивно шукає нову територію. Дрібні хребетні – амфібії, рептилії, гризуни або комахоїдні – мають скромні індивідуальні території, розмір яких залежить від особливостей виду, придатності оселища протягом року і наявності стабільного запасу їжі.

Гризуни, які живуть у норах, прив’язані до своїх домівок і кочують на площі, меншій за гектар. Їжакам і білкам, які не використовують жодного постійного укриття, потрібно від кількох десятків до кількох сотень гектарів. Великі ссавці зі складнішою поведінкою, насамперед хижі та копитні, мають набагато більший індивідуальний ареал. Для лося потрібна площа від 20 до 200 квадратних кілометрів, а для вовків, які живуть зграями, – від 100 до понад 1000 квадратних кілометрів. Як і у випадку з дрібними тваринами, розмір їхньої території залежить від їхніх метаболічних потреб, енерговитрат, необхідних для освоєння чи захист території, а також від наявності їжі. Якщо тварина веде малорухливий спосіб життя, то штучний бар’єр, який з’являється на його території, швидко стає новою межею території, змінюючи її конфігурацію і зменшуючи звичні розміри.

Чому тварини намагаються обійти перешкоди?

Розселення відбувається у всіх можливих напрямках і зазвичай не виникає гострої потреби подолати перешкоду, яка виникла на шляху. Більшість молодих тварин розселяються на сусідні території, але є численні приклади дуже ризикованого розселення на далекі відстані в невідоме поодиноких тварин (одинаків). Яскравим прикладом є заєць-русак, який здивував дослідників в одному дослідженні, подолавши 388 кілометрів за 49 днів.

У випадках, коли на території, де живе тварина, більше немає достатньої кількості їжі чи води, або вона знаходиться під надзвичайно глибоким сніговим покривом, або їй загрожує лісова пожежа, що наближається, більшість тварин стикається з необхідністю переміститися на нову територію. Серед ссавців лише риючі тварини можуть ховатися під землею, коли їм загрожує небезпека – вони еволюціонували, щоб виживати таким чином. Всі інші нелітаючі створіння тікають від небезпеки – і для них наявність бар’єрів у разі смертельної небезпеки зменшує шанси на виживання.

Потреба в розселенні або кочівлі, сезонній або спонтанній міграції є у різних видів тварин, але серед великих наземних ссавців інтенсивні переміщення найбільш характерні для копитних. У минулому, коли популяції копитних були набагато більшими, більшість видів мігрували сезонно. Чим більш неоднорідними були оселища і сезонні відмінності в них, тим більш інтенсивно кочували тварини. Такі переміщення зазвичай здійснювалися великими стадами, що досі можна спостерігати на прикладі північних оленів, антилоп сайгаків та гну. У відкритих біотопах – тундрі, лісотундрі, лісостепу, степу, савані та пустелі – копитні блукали або сезонно мігрували на сотні кілометрів. У гірських районах вони досі здійснюють сезонні вертикальні міграції на десятки кілометрів. Влітку стада піднімаються на альпійські лугові височини, де менше кровосисних комах. Взимку вони спускаються в долини і заплави або на південні схили гір, де менше снігу і більш доступна їжа.

Під час руху – чи то в рамках регулярної сезонної міграції, чи то під час спонтанної втечі від передбачуваної смертельної загрози – копитні наполегливо прагнуть йти в потрібному їм напрямку, а під час масових міграцій ці переміщення здійснюються з ще більшою терміновістю. Поява перешкоди на їхньому шляху змушує копитних шукати шляхи повз неї, змушуючи їх бігати туди-сюди вздовж перешкоди та намагатися перестрибнути чи пробити бар’єр. Така поведінка в поєднанні зі збільшенням концентрації особин на невеликій території, відсутністю водопоїв і витоптуванням трави, призводить не тільки до виснаження кормових запасів, підвищеного стресу і великої кількості поранених тварин, але часто закінчується і масовою смертю.

Коли популяція зростає, зростає також потреба розселятися, а коли популяція зменшується, зростає й потреба блукати. Кожна нова непроникна перешкода ще більше зменшує розмір оселища виду, що призводить до додаткового зменшення чисельності. Багато популяцій великих тварин, за винятком тих, які пристосувалися до перебування людини, близькі до зникнення.

Можливо, ми спостерігаємо менше випадків масової загибелі тварин, але лише тому, що залишилося мало великих тварин. Тварини стають більш пильними, тихішими та менше рухаються. У густонаселених людьми районах їхні оселища є обмеженими і тварини мають вищий, ніж зазвичай, рівень смертності.

У таких районах невеликі острівці придатного середовища існування, захищені від додаткових факторів смертності (таких як полювання, забруднення пестицидами), можуть забезпечити короткострокову стійкість для невеликих груп великих тварин. Однак їх довгострокове виживання залежить від обміну особинами з подібними групами поблизу. Ці «острівці життя» мають бути з’єднані між собою коридорами дикої природи, вільними від непроникних і смертоносних перешкод.

Зі змінами клімату виражена фізична фрагментація окремих тварин у певній місцевості унеможливлює рухи, необхідні для адаптації. Здатність до міграції в критичні періоди допомагає вижити не тільки великим групам, але й цілим популяціям і навіть видам із дуже вузьким ареалом.

Дороги та шосе

Перш ніж досліджувати вплив прикордонних структур, давайте розглянемо бар’єрний ефект великих доріг, згубний вплив яких на дику природу недооцінюється. Завантажені дороги та залізниці мають стримуючий ефект, що перешкоджає розповсюдженню одних видів і сприяє розповсюдженню інших видів, які використовують створені людиною маршрути, а також змінює структуру угруповань тварин. Найголовніше, що вони є додатковою причиною смерті, а постійні зустрічі з автотранспортом можуть навіть призвести до повного зникнення, наприклад. дрібних хребетних у смузі, що межує з шосе.

Прямий смертельний вплив доріг можна зменшити, облаштувавши їх додатковими бетонними або металевими огорожами. Такі бар’єри зменшують частоту смертельних зіткнень з транспортом для тварин будь-якого розміру – хоча вони не є непереборними, але перешкоджають руху. Оскільки мережі доріг стають дедалі щільнішими, а непроникні бар’єри з’являються один за одним, ареали видів і популяцій стають фрагментованими, що призводить до поступового вимирання все більшої кількості ізольованих груп.

До речі, багато дрібніших тварин гинуть на дорогах, які рідко використовуються. Розташовані в районах, мало порушених діяльністю людини, де природні оселища наповнені біотою, ці дороги не створюють бар’єрного ефекту та відносно повільно виснажують популяції, але, тим не менш, з року в рік вбивають значну частину особин.

Прикордонні споруди

Прикордонні споруди слід розглядати як додаткові перешкоди в мережі штучних бар’єрів, які розділяють природні оселища. Однак вони функціонують не тільки як механічні перешкоди, а часто є причиною травм і смерті тварин.

Найдовші прикордонні споруди будуються з використанням дроту або сітки. Для диких тварин найбільшу небезпеку становлять окремі елементи огорож та інженерних систем, які використовуються для облаштування міжнародних кордонів. До них відносяться колючий дріт, масиви дроту, розташовані в кілька послідовних рядів, високошвидкісні дороги для використання прикордонних патрульних машин, високовольтні електричні паркани, мінні поля та частково затоплені канави з вертикальними стінками.

Міни призначені для вбивства та поранення людей, тому ризик, який вони становлять для тварин, здатних їх активувати, не потребує пояснення. Імовірність того, що тварина буде збита машиною прикордонного загону або поранена об паркан, значно збільшується, якщо дорога є огородженою з обох боків. Електрифіковані металеві огорожі становлять явну небезпеку для наземних хребетних, але і птахи також піддаються ризику, якщо вони сідають на електрифіковані дроти неподалік від землі. Частково заповнена водою канава з крутим бортом стає смертельною пасткою майже для всіх дрібних і великих хребетних, які в неї потрапляють.

Колючий дріт становить найбільшу небезпеку для копитних. Рідкі, тонкі дроти створюють ілюзію, що їх можна розсунути, як гілки дерева. Коли тварина намагається проскочити на бігу або повільно проповзти між окремими лініями, вона отримує численні порізи і рани. У деяких випадках тварини можуть потрапити на колючий дріт, застрягти у ньому і врешті-решт померти від голоду, не маючи змоги відірватися.

Додатковий стримуючий ефект створює дріт-плутанка, який розгортають на землі вздовж парканів або стін. Тонкий м’який дріт чіпляється за ноги і волочиться за твариною, навіть якщо її від’єднати від основної котушки, що в кінці-кінців призводить до її повного виснаження. Кілька рядів лінійних бар’єрів можуть стати смертельною пасткою для копитних, причому кожен наступний переляк призводить до нових травм і зрештою до смерті.

Війна будує бар’єри

У Волинській області нещодавно почалися роботи з бетонно-металевої огорожі на кордоні з Білоруссю. Такий бар’єр не несе загрози для диких тварин, але необхідно залишити щілини для проходу численних дрібних хребетних. Вони можуть варіюватися від рептилій і земноводних до їжаків і зайців, для яких потрібні проходи шириною не менше 8-10 см. Заглядаючи в майбутнє, Київ оголосив про плани створити вздовж кордону нічийну зону шириною два кілометри з окопами, земляними валами та мінними полями. Укріплення також будуються по той бік кордону в Росії та Білорусі.

Пом’якшення бар’єрів на етапі проектування

Якщо огорожа має невеликі отвори на рівні землі, то більшість наземних хребетних легко пройдуть через перешкоду. Однак для середніх і великих ссавців такі бар’єри можуть бути непереборними, відокремлюючи прикордонні українські ліси та лісостепи від величезної лісової зони Євразійського континенту за його межами.

Завдяки продуманому плануванню та реалізації можна зменшити негативний вплив бар’єрів на дику природу. Розмістивши колючий дріт лише вздовж верхньої частини бар’єру та уникаючи використання колючого дроту чи дроту на висоті нижче двох з половиною метрів, можна усунути багато загроз для тварин. Додаткові стратегії можуть зменшити смертність диких тварин, включаючи уникнення використання заповнених водою ровів, непроникних вертикальних стін, небезпечних електрифікованих огорож, встановлення сідалок для птахів у верхній частині огорож над будь-яким колючим дротом та огородження мінних полів за допомогою нешкідливого додаткового бар’єру для блокування входу великих тварин. Інші загрози, які залишаються, – наприклад, від високошвидкісних доріг уздовж кордону – є керованими.

Використовуючи вищезазначені стратегії та поєднуючи їх з додатковими добре продуманими заходами, можна було б створити природну смугу лісу чи луки, що простягається на 2000 кілометрів і обмежена з півночі бар’єром.

Якщо ж для покращення видимості буде прийнято непросте рішення вирубати на якихось ділянках дерева, то там сформуються чагарниково-лучні та степові угруповання, що підтримуються сінокосінням та регулярним очищенням підросту дерев з великою кількістю інвазійних видів.

Іншими словами, Україна може проектувати та будувати прикордонні укріплення відповідно до принципів захисту дикої природи, зменшуючи потенціал шкоди до еквівалента великої дороги без належної захисної інфраструктури.

Довгострокові негативні наслідки прикордонних бар’єрів

Незважаючи на пом’якшувальні заходи, прикордонні бар’єри дійсно негативно впливають на вільне пересування наземних тварин, як короткострокове, так і довгострокове. Впливи включають шкоду генетичному різноманіттю виду, втрату доступу до джерел їжі та пошкодження ландшафту. Місцеві популяції лосів, благородних оленів, кабанів, європейських козуль, вовків та деяких інших великих видів ссавців більше не будуть поповнюватися з півночі. Важливо запобігти подальшій фрагментації українських популяцій цих видів, а також місць їх існування та контролювати загрозу зменшення генетичного різноманіття. Якщо на початку будівництва проігнорувати мінімальні вимоги щодо збереження біорізноманіття, лінія українських прикордонних парканів і укріплень може завдати серйозної екологічної шкоди дикій природі країни та континенту. У майбутньому неминуче виникне потреба у високовартісній реконструкції інфраструктури та компенсаційних заходах.

Позитивним є те, що така прикордонна зона може бути використана для створення найдовшого природного заповідника на планеті. Вона може мати обмежені вимоги до природокористування та природоохоронний статус як заповідник або заказник, з розширеними територіями у незайманих природних оселищах – басейнах річок, озерах, окремих ділянках лісу тощо. Охоронна територія прикордонної зони може стати зоною багатою на біорізноманіття з високою швидкістю розмноження, незважаючи на бар’єрний ефект для деяких видів.

Війна Росії в Україні та зростання напруженості, яке їй передувало, призвели до створення бар’єру, який розділяє Східну Європу. Необхідність швидкого виконання оборонних завдань призводить до того, що ці рубежі часто будуються без урахування екологічних вимог і наразі завдають величезної шкоди природі. Чим більш суцільними та багатошаровими стануть ці прикордонні структури в майбутньому і чим довше існує ця лінійна інфраструктура, тим більшими є загрози для природи.

Зі зменшенням інтенсивності конфлікту слід створювати або перебудовувати прикордонні структури з урахуванням потреб диких тварин і природних екосистем в цілому. Найважливіша мета полягає в тому, щоб живі організми не гинули масово в результаті контакту з інфраструктурою, створеною людиною.

Ця планета і люди мають багатий досвід у подоланні викликів такого роду і навіть у тому, щоб використати їх із користю. Один зі способів зробити це — створити додатковий ланцюг природних оселищ, захищених від людей, який підтримував би збереженість біорізноманіття та функціональність суміжних екосистем.

Вадим Кирилюк – зоолог, спеціаліст зі збереження ссавців та дикої природи.