Зигзаги газової труби. Трубопроводи, природоохоронні території, НКО та війна

Євген Симонов, Дженіфер Кастнер

Переклад – Юлія Спінова

В останні кілька десятиліть Росія прагне розширити коло країн, які імпортують її природний газ, що вимагає будівництва трубопроводів від родовищ викопного палива на півночі та сході країни до Європи та Китаю. Водночас експорт викопного палива є важливим інструментом геополітичного впливу Росії. Після початку війни в Україні у 2014 р. та після повномасштабного вторгнення у 2022 р. економічні та політичні ставки різко зросли. Важливу роль у прийнятті рішень про маршрути проведення трубопроводів грали національні та регіональні “зелені” громадські об’єднання. Однак їхня діяльність останнім часом стала привертати посилену увагу російської держави, що призвело до зростання кількості організацій, визнаних “небажаними“, або оголошених “іноагентами”.

Зісковзнути з газової голки

З останньої чверті ХХ століття економічний добробут СРСР, а потім і Росії, ґрунтувався на експорті нафти й газу “на Захід”. Після приходу до влади Володимира Путіна Росія стала називатися “енергетичною супердержавою”, а експорт енергоносіїв активно використовувався як важіль тиску для досягнення геополітичних цілей.

Мабуть, жодна країна не страждала так від російських експортних амбіцій як Україна, територією якої йшли кілька трубопроводів до Європи, викликаючи ряд шантажів та взаємних загроз. Для нейтралізації опору незадоволеною умовами транзиту сусідки Росія проклала низку нових газопроводів Чорним і Балтійським морями, а зацікавлені в газі та його перепродажі країни НАТО вельми цьому сприяли. Ані мантри про кліматичні зобов’язання, ані анексія Криму, ані очевидні спроби політичного тиску на споживачів не відвернули Туреччину, Німеччину та й саму Україну від російського газу.

Повномасштабне вторгнення стало моментом протверезіння, коли Європа зважилася позбавитися цієї залежності і в цілому досягла успіху. Імпорт трубопровідного газу з РФ до Євросоюзу в січні — червні 2023 року склав лише чверть від торішнього або 11,7 млрд куб. м.

Порівняно з тим же періодом довоєнного 2021-го, у 2023 році постачання трубопровідного газу з Росії до Європи знизилось на 85%, а “Газпром” вимушено зменшив видобуток газу майже на чверть. Надходження до бюджету від податків та експортних мит на газ скоротилися майже вдвічі, до 710 млрд. рублів у січні-травні 2023 року.

Сьогодні альтернативні ринки збуту вуглеводнів є як ніколи актуальними для виживання російської економіки, але великі обсяги вимагають перекачування трубопроводами, які ще не побудовані.

Експорт вуглеводнів з часів пізнього СРСР завжди був наріжною “скріпою держави”, а за Путіна ця залежність суттєво посилилася. Російський екологічний рух часів Путіна зазвичай не провадив кампаній, спрямованих на злам самої нафто-газоекспортної моделі держави в цілому.

Ті, хто вели кампанії проти освоєння родовищ на вразливих територіях, наприклад арктичному шельфі, часто зіштовхувалися з “репресивними талантами” російської держави. Особливо широкі переслідування екологів почалися з покарання всіх, хто у 2013 році висловив підтримку заарештованій команді судна Грінпіс “Арктік санрайз”, захопленому російськими спецслужбами через акцію на нафтовій платформі в Арктиці.

Найбільш мирно, цивілізовано та успішно проходили кампанії, в рамках яких екологи намагалися захистити вразливі природні території від прокладання нафто- та газопроводів, перенаправляючи їх іншими маршрутами. Можливо, держава і бізнес були більш схильними до діалогу тому, що йшлося про пошук альтернативних шляхів експорту вуглеводнів, а не про недопущення цього експорту в принципі.

Труби перемог

Першу подвійну перемогу, яка згуртувала екологічний рух Росії від бухти Пєрєвозная в Примор’ї до Москви, було здобуто на Байкалі у 2001-2006 роках. Спочатку бурятські екологи протистояли натиску компанії ЮКОС, що намагається будувати нафтопровід “Ангарськ-Дацин” до Китаю через Тункінський національний парк, який частково перемежовується з Байкальською природною територією. Проте техніко-економічне обґрунтування (ТЕО) проекту отримало негативний висновок державної екологічної експертизи.

Незабаром приватна компанія ЮКОС та її власник Михайло Ходорковський, на полегшення місцевих екологів, стали жертвою державних репресій, але конкуруюча держкомпанія Транснєфть відразу запропонувала альтернативний проект нафтопроводу “Східний Сибір – Тихий океан” (ССТО), маршрут якого проходив за 800 метрів від берега озера.

До боротьби за порятунок озера підключилися всі великі екологічні організації країни та міжнародні природоохоронні об’єднання. Їхнім колективним тріумфом стала (зараз здається гротеском) сцена в якій Володимир Путін олівцем малює альтернативний маршрут на 500 кілометрів на північ від Байкалу.

Новий маршрут дозволив залучити до трубопроводу нафту з багатих родовищ Якутії та збільшив рентабельність проекту, але екологам за це не подякували.

Проте цей епізод змусив бізнес і відомства починати заздалегідь налагоджувати діалог з екологами. У 2006 р. компанія ТНК-ВР розпочала проектування експортного газопроводу з Ковиктинського родовища до Китаю, одним з варіантів якого було проходження траси через той самий Тункінський національний парк. Але компанія узгодила з провідними екологічними організаціями процедуру незалежного дослідження для спільної оцінки альтернативних шляхів прокладання газопроводу до Китаю. Хоча в результаті ТНК-ВР залишила цей проект, результат аналізу, ймовірно, допоміг вибрати для майбутнього газопроводу “Сила Сибіру” найменш травматичну для природи трасу практично в коридорі вже побудованого нафтопроводу ССТО.

На жаль, у публічному просторі мало достовірної інформації про вподобання самого Китаю при прокладанні маршрутів експорту вуглеводнів, але вони мали велике значення під час вибору будь-якого з маршрутів експорту в КНР.

Газопровід Алтай – “Сила Сибіру-2”

Наступне трубопровідне лихо, що вимагає докладання сил коаліції екологічних організацій, не забарилося. Центральною ідеєю “енергетичної супердержави” стало створення такої газотранспортної системи, яка дозволить постачати газ з тих самих родовищ як до Європи, так і до Китаю. Щоб уникнути наявності транзитних держав, Газпром, який наплакався в Україні, вирішив вести трубу прямо до Китаю, через високогірний перевал Канас у горах Алтаю.

На початку 2006 року Росія та Китай зробили спільну заяву про плани будівництва газопроводу від арктичного півострова Ямал у РФ через Сибір та Республіку Алтай – віддалений туристичний регіон на південному кордоні Росії. Метою було спрямувати трубу прямо в малонаселений Сіньцзян-Уйгурський автономний округ Китаю, що знаходиться безпосередньо на захід від Монголії. Трубопровід мав перетнути Плато Укок – частину об’єкта Світової спадщини “Алтай-Золоті гори” та священні землі для кількох корінних народів у цьому регіоні.

Незважаючи на спроби “Газпрому” представити Китаю “готовий до реалізації” проект, екологічний рух у Росії розгорнув ефективну та скоординовану кампанію “Врятуємо Укок”. Її метою було, з одного боку, закликати до розгляду альтернативних маршрутів, менш небезпечних з погляду екології та культури, а з іншого – спростувати лукавий маркетинг “Газпрому” про переваги проекту для населення, яке проживає вздовж передбачуваного маршруту прокладання трубопроводу. До коаліції увійшли різні зацікавлені сторони: місцеві лідери громадських рухів та НГО, російські вчені-екологи, WWF, Greenpeace та інші міжнародні організації. До боротьби за збереження всесвітньої спадщини підключилася ЮНЕСКО.

Автори проекту прагнули уникнути транзиту через країни-посередники (Монголію чи Казахстан). Але інтереси були різні. Так, у Росії переважала ідея поставити Європу перед загрозою втрати джерела газу. Що ж до Китаю, то він так ніколи і не підтвердив, за якою ціною закуповуватиметься газ. У регіоні завзято ходили чутки, що Китай віддав би перевагу будівництву високогірних автомобільних доріг або залізниць для прямого доступу до ринків Західного Сибіру та Європейської Росії. З іншого боку, при розгляді варіантів, Китай, мабуть, брав до уваги різні ризики, включаючи хвилювання в Сіньцзян-Уйгурському автономному окрузі, куди був би прокладений прямий гірський транспортний коридор. Що могло збільшити проникність кордонів для екстремістів.

Переговори тривали безрезультатно аж до захоплення Росією Криму в 2014 році, коли необхідність перенаправити в КНР обсяги газу, який раніше експортувався європейцям, різко підвищилася. Навесні 2015 року в пресі з’явилася інформація, що всупереч економічній вигоді саме газопровід “Алтай” буде збудовано першим, але під ім’ям “Сила Сибіру 2”. Незабаром, після перейменування 2016 року, Газпром переніс маршрут на схід, припустивши, що трубопровід до Китаю пройде через Монголію.

Ребрендинг у “Силу Сибіру-2” та спроба зміни маршрут трубопроводу були тісно пов’язані з новою зовнішньополітичною ініціативою КНР “Пояс і шлях”, що активно пов’язує Китай зі своїми сусідами мережею “економічних коридорів”.

Щоб максимізувати вигоди від китайської ініціативи, уряд Монголії висунув у 2014 році програму “Степовий шлях”. Суть її у прокладанні лінійних комунікацій з Росії до Китаю на території Монголії. Росія також шукала формулу “сполучення” своїх політико-економічних амбіцій з китайською ініціативою. У результаті три сторони заявили про створення “Китайсько-монгольсько-російського економічного коридору”, в рамках якого слід розглянути і потенційні маршрути трубопроводів через Монголію. Хоча коридор в основному залишився на папері, Путін зважився і наказав Газпрому, який досі має сумніви, вивчити маршрут через Монголію.

Іноагенти на варті природи

Одночасно з анексією Криму в РФ посилилася підозрілість і посилилися репресії щодо неурядових екологічних організацій. Особливо тих, хто ставив під сумнів доцільність нарощування видобутку та експорту природних ресурсів. Усього з 2014 року до кінця липня 2023 року “іноземними агентами” було визнано близько 40 неурядових організацій, які займалися охороною довкілля.

Цікаво, що 20% “іноагентів-екологів” – це саме ті організації, які чинили опір прокладенню трубопроводу через плато Укок і займалися охороною екосистем та екоосвітою у крихітній Республіці Алтай. І це лише частково можна пояснити тим, що Алтайські гори визнані одним із найважливіших осередків біорізноманіття на території Росії, а тому щільність роботи природоохоронних НУО в Республіці Алтай була набагато вищою за середню по Росії.

За даними Еко-кризової групи, внаслідок оголошення “іноагентами” з 2015 року припинило діяльність сім алтайських регіональних організацій. У 2018 році була оголошена “небажаною” перша екологічна організація – Pacific Environment, яка також активно захищала Укок, що означало повну заборону її діяльності в Росії. Вже у 2023 російським генеральним прокурором були оголошені “небажаними” і інші ключові захисники Алтаю: WWF, Greenpeace а також The Altai Project – американська НУО, якою керує Дженіфер Кастнер, співзасновник і редактор UWEC (також один із співавторів цього тексту) .

Схоже, російську бюрократію продовжують дратувати давні успіхи кампанії 2010-х років щодо перенесення маршруту газопроводу. Сьогодні маршрут труби через Алтай, подібний до Чеширського кота – то з’являється, то зникає з російських планів розвитку.

Газ-Китай-війна

Хоча потенційне перетягування труби на територію Монголії є безумовною перемогою її дипломатії, монгольські НУО ставляться до проекту з великим скепсисом.

Директор еко-правозахисної НУО “Rivers without Boundaries – Mongolia” Сухгерел Дугерсурен так коментує цей проект, відомий у Монголії як трубопровід “Союз-схід”:

“Я не думаю що для Монголії було б розумним позичати ще 4-8 мільярда доларів для того, щоб додати залежності від російського газу до вже наявної хворобливої залежності від імпорту російської електрики та нафтопродуктів. Екологічні та соціальні витрати можуть виявитися дуже високими, оскільки планується провести труби за найкоротшим маршрутом, що з’єднує ключові центри споживання, який проходить по найбільш заселеній частині країни”.

Країні не так вже й необхідний російський газ, оскільки Монголія цілком може забезпечити себе енергією за рахунок сонця та вітру, та і власного газу у вугільних пластах є удосталь. Що ж до ризиків політичних, то Монголія пильно вдивляється в долі України (і Білорусі), добре розуміючи, що спільна труба може створити у двох її великих сусідів непереборне бажання взяти транзитну країну під щільний політичний контроль.

Для Росії значущість нового трубопроводу неухильно підвищується. Почавши повномасштабне вторгнення у 2022 році “газова супердержава” втратила європейські ринки і прискорення створення “Сили Сибіру-2” для експорту надлишків газу в Китай стало вищим пріоритетом.

Лихо тільки в тому, що Китай, очевидно, побоюється вкладатися в це будівництво і взагалі конкретно визначати параметри угоди. Посилення залежності від РФ в умовах війни для КНР є небажаним. Як зазначає агентство Bloomberg, на зустрічі в Москві у березні 2023 Сі Цзіньпін відмовився брати на себе зобов’язання по збільшенню обсягів імпорту російського газу. І це незважаючи на те, що Володимир Путін заявив про намір до 2030 року збільшити експорт газу до Китаю вчетверо – до 98 млрд кубометрів на рік. За час війни все, що вдалося домовитися з Китаєм – це створення маленького нового газопроводу з Далекого сходу потужністю до 10 млрд кубометрів на рік. Є ризик, що він перетне і порушить цінні природоохоронні території. Наприклад, природну територію, що особливо охороняється (ПТОО), у заплаві річки Уссурі.

Замість поглиблення співпраці з РФ та Монголією, Китай почав знову виявляти інтерес до добудови четвертої лінії середньоазіатського газопроводу з Туркменістану, де слабка економіка терміново потребує вливань ззовні. Цілком імовірно, що поставивши дві країни в ситуацію жорсткої конкуренції за право першочергового створення експортної труби, голова Сі досягне поступок з обох сторін. Можливості сучасної Росії зменшувати ціну обмежені війною і санкціями, як і вже занадто заниженою ціною поставок по “Силі Сибіру”. Це найдешевший газ, що імпортується сьогодні Китаєм. Поспішати ж Китаю зараз нікуди, бо його постковідна економіка росте дуже скромними темпами і є багато способів задовольнити повільне зростання споживання газу.

Стурбована позицією Китаю, Росія також намагається диверсифікувати шляхи експорту газу. Так, “Газпром” планував у липні 2023 року завершити розробку попереднього техніко-економічного обґрунтування проекту газифікації північних та східних регіонів Казахстану. Міністр енергетики Республіки Алмасадам Саткалієв повідомив, що вартість проекту газифікації становитиме понад чотири млрд доларів США, проектна потужність – 40 млрд куб. м на рік. У Казахстані можна використовувати не більше чверті цього обсягу та опрацьовується можливість будівництва міжнародного газопроводу Росія – Казахстан – КНР. Проте жодної інформації про те, чи це потрібно КНР в публічному доступі немає.

Прокляття шаманів Тунки

Незважаючи на невизначеність, робота з підготовки маршруту газопроводу “Сила Сибіру-2” триває. У 2023 році, незважаючи на протести Грінпіс та інших НУО, на території національного парку Тункінський в рамках нового зонування було виділено “господарський” коридор для прокладання труби до Монголії. В одній з останніх відповідей, спрямованих до Грінпісу Росії перед визнанням його небажаним, Директор Департаменту державної політики та регулювання у сфері розвитку ПТОО Ірина Маканова, пише:

“Звертаємо увагу, що національний парк розташований в адміністративних межах Тункінського району Республіки Бурятія, до складу якого входить 35 населених пунктів. Їхня газифікація не суперечить режиму особливої охорони території національних парків.”

Тим часом можна побачити, що коридор розсікає безлюдні незаймані природні угіддя і не є потрібним для міфічної “газифікації”. Абсолютно те саме про турботу про населення відповідальні відомства брехали при виділенні траси для прокладання газопроводу на Алтаї десятьма роками раніше.

Подібно до гір Алтаю, Тунка – це віддалена високогірна місцевість у Бурятії, де незаймані цивілізацією гірські території усіяні місцями традиційного поклоніння духам, священними для місцевого корінного населення.

Це вже третя чи четверта спроба розсікти Тункінський нацпарк трубопроводом. Усі, хто намагався раніше, починаючи з власника “ЮКОС” Ходорковського, зазнавали краху, а їхні компанії були знищені або витіснені з Росії. Недосвідчені в політиці місцеві жителі пов’язують це з прокляттям, накладеним могутніми тункінськими шаманами на кожного, хто зазіхне розчленувати і осквернити їхні священні території. Інші джерела кажуть, що компанія ЮКОС тоді встигла одуматися і змінила маршрут труби в обхід святих місць.

Втім, як ми знаємо, невдачі попередніх спроб розсікти національний парк трубою явно мали й інші причини. Наприклад, альтернативні маршрути, які наполегливо пропонують НУО. Але зараз експеримент є чистим – з усіх оберегів залишилося лише закляття шаманів.

При цьому сьогодні достеменно відомо, що маршрут через Тунку не єдиний з можливих. У 2014 році монгольські чиновники пропонували в рамках програми “Степовий шлях” більш західний коридор, що йде через Тиву і поєднує нову залізницю, газопровід та високовольтну ЛЕП. Як і у випадку з газопроводом через Алтай, “Газпром” не спромігся публічно обговорити вибір нового маршруту.

У липні 2023 року ЮНЕСКО опублікувало проект рішення щодо Ділянки Всесвітньої спадщини “Алтай-Золоті гори”, де з жалем зазначається, що Росія так офіційно і не відповіла на запити Центру Всесвітньої спадщини – який альтернативний маршрут газопроводу “Сила Сибіру” обрано замість траси через плато Укок. Можливо, “Газпром” не хоче відмовлятися від жодного з потенційних варіантів через високу загальну невизначеність із ринком збуту.

Про те, що ідея трубопроводу “Алтай” не померла зовсім, свідчить внесення саме цього газопроводу через плато Укок до “Схеми територіального планування Російської Федерації в області федерального транспорту (в частині трубопровідного транспорту)” востаннє оновлену в серпні 2022 року. Цікаво, що перспективний маршрут через Монголію в цій схемі навіть не згадується.

Тож за що?

Якщо припустити, що правлячі Росією спецслужби керовані раціональними інтересами, то нещодавні зачистки Грінпіс, WWF і Проекту “Алтай” частково можуть бути пояснені тим, що всі вони раніше допомагали російським НУО захистити природні території, які є особливо цінними, від прокладання маршрутів трубопровідного експорту. Ця гіпотеза підтверджується тим, що російські НУО, які наполегливо радили Путіну перенести трубу з території ділянки Світової спадщини, були оголошені іноземними агентами і примушені до саморозпуску саме протягом 2015-16 років, коли після анексії Криму в терміновому створенні альтернативної труби для газу, що йде до Європи, уряд РФ вбачав гострий пріоритет.

Можливо, зараз, коли війна знову зробила створення нових каналів експорту критично важливим, здатні впливати на вибір маршруту трубопроводів екологи стали особливо небажаними для російської влади. І їх остаточно видалили з російської дійсності, зробивши саме спілкування з ними потенційним злочином. Знищення всіх НУО, які будь-коли брали участь у кампаніях, пов’язаних з газопроводами, в сучасних умовах навряд чи прискорить створення нових каналів експорту (але при цьому явно знизить безпеку проектів).

У будь-якому разі, поточні проблеми збуту газу у воєнний час ця трубопровідна авантюра, яка тривала 17 років, не вирішує. Навіть якщо цього року сторони домовляться про прокладання трубопроводу “Сила Сибіру-2” та знайдуть взаємовигідну формулу фінансування будівництва, газ до Китаю почне надходити не раніше 2030 року.

Динаміка подій змушує думати, що до цього моменту або Китай забезпечить свої енергетичні потреби іншим чином, або Європа знову зазіхатиме на масований імпорт газу з післяпутінської Росії, або трапиться щось ще цілком знецінююче черговий “єдино правильний маршрут газопроводу”.