Війна в Україні відкрила нову, тривожну сторінку в історії сучасних конфліктів, де природні ресурси перестали бути лише тлом бойових дій і перетворилися на безпосередніх учасників трагедії. Нове дослідження вчених із Нідерландів, США та Ірану переконливо показує, як гідрополітика – контроль над водними ресурсами – стала одним із ключових драйверів російсько-українського протистояння. Річка Дніпро, яка історично об’єднувала регіон, сьогодні стала лінією розлому, яку дослідники називають «водною залізною завісою».
Для російського керівництва контроль над Дніпром має глибоке символічне значення, що сягає давніх уявлень про річку як про «священну купіль». Однак ця метафізика стикається з жорсткою реальністю суверенітету України, для якої водні ресурси – це питання національної безпеки та фізичного виживання. Найяскравішим прикладом цього зіткнення стала доля Північно-Кримського каналу. Після анексії півострова у 2014 році Україна перекрила подачу води, що призвело до колапсу сільського господарства в Криму: площа зрошуваних земель скоротилася катастрофічно – зі 130 тисяч гектарів до лише 14 тисяч.
Дослідники проводять тривожні паралелі між ситуацією на Дніпрі та іншими відомими водними конфліктами. Автори порівнюють вплив перекриття Північно-Кримського каналу з наслідками відведення вод Гангу, що завдало удару по сільському господарству Бангладеш. Ба більше, поточна стратегія Росії, яка використовує контроль над водою для тиску на противника, описується терміном «негативна гідрогегемонія». Вчені бачать у цьому схожість із ситуацією в секторі Гази та діями Ізраїлю, а також із напруженістю в басейні Нілу між Ефіопією та Єгиптом. У всіх цих випадках, як і в Україні, домінуюча сторона використовує водну інфраструктуру як важіль військового та політичного тиску, ігноруючи гуманітарні наслідки.
У ході війни вода почала використовуватися як щит і як меч. На початку повномасштабного вторгнення українські сили застосували тактику «оборонного затоплення», зробивши прорив у греблі на річці Ірпінь. Це створило непрохідні болота, які врятували Київ від оточення, але ціною затоплення власних сіл. Росія ж використовувала тактику «наступального водокористування», руйнуючи дамби та обстрілюючи водопроводи в Маріуполі й Миколаєві. Кульмінацією цього безумства стало руйнування Каховської ГЕС у червні 2023 року. Цей акт не лише спричинив масштабну повінь і гуманітарну катастрофу, але й призвів до довгострокового отруєння екосистеми хімікатами й паливом, змитими бурхливими потоками з індустріальних зон Нижнього Дніпра. Руйнування греблі Каховської ГЕС позбавило води величезні території півдня України, поставивши під загрозу продовольчу безпеку регіону. Понад 6 мільйонів людей в Україні сьогодні мають труднощі з доступом до питної води.
Особливу увагу автори приділяють питанню регенерації екосистеми Дніпра. Під цим дослідники мають на увазі не лише очищення русла чи відновлення іхтіофауни річки, а передусім відбудову інститутів управління. Вчені підкреслюють, що без створення надійних міждержавних угод про водокористування, які балансували б політичні реалії з гуманітарними потребами, фізичне відновлення природи приречене на провал.
Дослідження підсумовує, що довгостроковий мир у Східній Європі залежатиме не лише від проведення ліній розмежування на суші, а й від здатності колишніх ворогів домовитися про правила гри на воді. Поки ж Дніпро залишається заручником геополітики, а мільйони людей продовжують відчувати труднощі з доступом до базового права людини – чистої води.