Олексій Василюк, Євген Симонов
Російська агресія стала тригером для проведення у посушливому Криму експерименту в галузі кліматичної адаптації. Економіка півострова, позбавлена більшої частини води, яка надходила з Дніпра, змушена була задовольнятися меншими місцевими вододжерелами. Незважаючи на окупацію, корупцію та погане управління, загалом експеримент показав, що Крим може розраховувати на місцеві водні ресурси. Враховуючи високий потенціал підвищення ефективності водокористування та впровадження сучасних технологій, після закінчення окупації півострів має можливість успішного сталого розвитку без нового вливання води ззовні.
Військово-політичний контекст
Водопостачання Криму на всіх етапах російської агресії розглядалося як питання стратегічної важливості як Росією та Україною, так і нейтральними спостерігачами. Припинення Україною водопостачання Криму з Дніпра Північно-Кримським каналом (ПКК) після російської анексії півострова викликало вчені дискусії в галузі міжнародного права, а часом навіть прагнення політиків переглянути рішення про блокаду.
Безпосередньо перед і одразу після повномасштабного вторгнення в Україну в 2022 році “бажання Росії повернути воду до Криму” розглядалося багатьма міжнародними експертами як одна з найголовніших спонукальних причин для ескалації агресії, а водопостачання – як можливий інструмент для миротворчості.
Одразу після повномасштабного вторгнення Росія спробувала відновити водопостачання Криму по ПКК, але воно знову було перерване внаслідок спорожнення Каховського водосховища, яке живило канал. Нині в Україні дискусії “про майбутнє після деокупації” здебільшого також припускають, що води Дніпра мають повернутися до Криму для “нормального” функціонування його економіки.
У цій статті автори намагаються абстрагуватися від “диму” військово-політичної риторики та обговорюють зміни у водному господарстві Криму, яке вперше після 1960-х на десять років перетворилося на незапланований експеримент у галузі кліматичної адаптації на сухому степовому півострові, де в середньому випадає менше 400 мм дощів на рік.
Останнє будівництво комунізму
Будівництво Північно-Кримського каналу (ПК) було розпочато у 1960-х, після наповнення Каховського водосховища. Можна сказати, що це був останній проект масштабного перетворення природи, який передбачав створення системи іригації півдня України (зокрема Криму).
Найбільший канал у Європі завдовжки понад 400 кілометрів на території Криму має п’ять великих відгалужень – так звані “рисові канали” – Азовський, Роздольненський, Червоногвардійська гілка, Чорноморський, Сакський.
На початок будівництва проект не мав критиків і опонентів. На той час у СРСР ще не було масштабного екологічного руху, а також не розпочалася серйозна дискусія щодо глобальних змін клімату.
Задум будівництва ПКК базувався на ідеології перетворення природи задля забезпечення максимальних економічних показників без будь-яких екологічних обґрунтувань. Ставилося завдання трансформувати природу під економку, а не адаптувати економіку до можливостей природних систем. В результаті в сухих степах було заплановане масштабне вирощування рису. Відштовхуючись від сучасного уявлення про клімат, стійкий розвиток і той факт, що Україна ділить із Молдовою та Угорщиною статус найбільш вододефіцитної країни Європи, створення рисових полів у найбільш посушливій зоні України виглядає сьогодні справжнім божевіллям.
В останні роки вчені виявили, що аридні (посушливі) кліматичні зони в Україні значно розширилися, а відповідно збільшився дефіцит вологи, що посилює суперечність між старою радянською системою зрошувального землеробства та можливостями сталого розвитку. Чим сухішим стає клімат, тим більше вразливими є іригаційні системи, які неефективно витрачають воду.
Поява дніпровської води на півночі Криму вплинула на природні екосистеми. Однією з ключових змін після появи дніпровської води в регіоні стало виникнення очеретяних чагарників, які витіснили місцеву водно-болотну рослинність. До будівництва каналу головним водним об’єктом у Криму було озеро Сиваш, яке вирізняється особливо солоною водою.
Зміна екосистем вплинула і на перерозподіл орнітофауни всього регіону. Так, опріснення солоної затоки Сиваш і формування зволожених оселищ зробили територію привабливою для багатьох мігруючих водно-болотних птахів. У той же час значно зменшилася площа природних степових ділянок, що призвело до зникнення з регіону степових видів птахів (наприклад, значно скоротилася чисельність журавля степового, дрохви, стрепету).
Місцеві водні ресурси Криму та водоспоживання напередодні анексії
До 2014 року до 85% водоспоживання Криму задовольнялося за рахунок перекидання Дніпровської води ПКК, що складало в середньому півтора кубокілометри на рік. За офіційними даними Уряду Автономної Республіки Крим за 2013 рік лише половина води, забраної з природних джерел, використовувалася для якихось потреб, а решта губилася на шляху до споживачів (див. таблицю).
Із загального обсягу водоспоживання у Криму у 2013 році – нагадаємо, що це був останній рік, коли Україна могла вести безперервну статистичну звітність – сільським господарством було використано 590,18 млн м3 води (77%), житлово-комунальним господарством – 125,3 млн. м3 (16,4%), промисловістю – 50,64 млн м3 (6,6%). При цьому втрати води під час транспортування каналом становили 695 млн м3 . Такі високі втрати майже в 50% відображають довготривалу загальну тенденцію та подібні показники у 2000-2012 роках.
У сільському господарстві 90% води витрачалося на зрошення, Причому 60% (тобто. принаймні 350 млн. м3 ) йшло на рисові поля. Традиційно практиковане у Криму виноградарство та інші традиційні форми сільського господарства не вимагали й малої частки води, яка споживається після створення Північно-Кримського каналу. Розпочатий у 1960-х розвиток виробництва зернових на зрошуваних землях, що зовсім не відповідає місцевим природним умовам, був не дуже ефективним і з 400 тисяч га зрошуваних площ радянських часів до 2013 року залишилося лише 140 тисяч га.
Власні водні ресурси Криму є відносно скромними. Найчастіше у літературі зустрічається цифра “до 1000 млн м3 на рік”. Так, наприклад, у статті вчених із МДУ та Інституту водних проблем зазначено, що після анексії обсяг власних водних ресурсів Криму коливався від 800 млн м3 до 1200 млн м3 / рік. При цьому гарантована величина об’єму стоку всіх рік Криму оцінена цими авторами в 371 млн м3 /рік, що, мабуть, є найконсервативнішою оцінкою для умов екстремальної посухи.
У Криму збудовано 23 водосховища – джерела централізованого водопостачання для населення та сільського господарства. З них 8 водосховищ наповнювалися за рахунок Північно-Кримського каналу (всього до 145 млн м3), 15 – за рахунок поверхневого стоку гірських річок (всього до 245 млн м3). Варто зазначити, що водосховища є критично важливими для забезпечення муніципальних потреб, а також для рекреаційно-туристичної інфраструктури – основи економіки Криму.
Наявність практично безкоштовної води з Дніпра створювала у Криму стимул до вкрай марнотратного використання водних ресурсів та дозволяла не думати про підвищення ефективності водокористування.
Захоплений Крим без води
Перекриття Україною каналу після анексії Криму Росією стало для півострова серйозним випробуванням. До 2022 року залишилося лише 17 тисяч га зрошуваних посівів зернових. Неефективне зрошуване землеробство вступило у непримиренну суперечність із сухим кліматом і практично одразу припинило існування у своєму колишньому вигляді. Не дивно, що саме вирощування рису постраждало найбільше одразу після припинення подачі води по ПКК.
Промисловість також виявилася не готовою до нестачі води. Наприклад, завод “Кримський Титан” в результаті припинення поставок дніпровської води до півострова змушений був скоротити виробництво і звільнити частину співробітників.
Дефіцит води для “Кримського Титану” також призвів до забруднення навколишнього середовища та екологічного лиха в Армянську, що почалося у 2018 році і причиною якого стало випаровування вмісту кислото-накопичувача, куди скидали відходи заводу.
Але найгострішою проблемою стало забезпечення водою населення та туристів. Вода в багатьох населених пунктах, які живляться з водойм, заповнюваних водами каналу, у 2019-2021 роках стала подаватися за графіком, а в найпосушливіші періоди буквально по кілька годин на день вранці і ввечері.
Незважаючи на п’ятиразове скорочення водозабору, втрати (частка обсягу водозабору, яка не дійшла до споживачів) у 2014 році все одно склали 45% (140 з 310 млн м3 -див. діаграми вище).
Задля зниження дефіциту води Уряд РФ у жовтні 2020 року затвердив “Комплексний план щодо забезпечення надійного водопостачання Республіки Крим та м. Севастополя”. Згідно з планом передбачалося витратити понад 600 мільйонів доларів на широкий спектр заходів щодо підвищення ефективності використання наявних водних ресурсів та отримання нових. Так, заходи щодо зниження втрат у мережах водопостачання мали зберегти 12 млн м3 на рік, а поліпшення експлуатації існуючих водозаборів – дати додатково 10 млн м3 на рік.
Перекидання річки Бельбек до пересохлого Міжгірського водосховища здатне забезпечити 15 млн. м3 на рік, а розвідка та обладнання нових підземних водозаборів – 25 млн м3 на рік. Також уперше в регіоні передбачили створення потужностей для опріснення морської води річною потужністю 15 млн м3. Новатори записали до програми навіть повторне використання очищених стічних вод Севастополя для технічних потреб. Всі першочергові заходи в сукупності повинні були дати збільшення 112 млн м3 води на рік, що в цілому могло вирішити більшість проблем, крім відродження масштабного зрошуваного землеробства радянського зразка.
Однак, як завжди, навіть найдобріші програми російського уряду вбиває погане управління і всюдисуща корупція. Розслідування, проведене у 2021 році виданням “Диктофон”, продемонструвало, що більшість задуманих проектів у 2021 році не почали реалізовуватися, а частина грошей зникла в кишенях проектувальників без жодного результату.
Деякі об’єкти, такі як Бештерек-Зуйський водозабір для Сімферополя та водозабір на річці Бельбек для Севастополя, все ж таки були побудовані та введені в експлуатацію. Також сьогодні триває будівництво 200-кілометрового підземного водоводу від 38 нових свердловин для промислового видобутку підземних вод на схід Криму – до Феодосії та Судака. Будується й 7-кілометровий тунель під горою Ай-Петрі для водопостачання курортного міста Ялта. Однак варто зазначити, що розпочато реалізацію саме найбільш капіталомістких проектів, які легше використовувати в корупційних оборудках, тоді як найважливіша робота з повсюдної заміни діркових труб залишена на потім.
Повномасштабне вторгнення: анексія чистої води
Захоплення російськими військами та відновлення подачі води по ПКК до Криму в лютому 2022 року викликали у російської влади почуття довгоочікуваного реваншу, але справили вплив на готовність виконати намічену систему заходів з автономного водозабезпечення Криму. Вже в березні 2022 року російський Уряд Криму заявив про відмову від створення опріснювальних станцій і попросив виключити їхнє проектування з держпрограм. Очищення та використання стічних вод також спустили на гальмах. Адже “дармова” вода знову пішла до Криму з Дніпра.
Втім, багато великих будівельних контрактів на альтернативні системи водопостачання вже були укладені з впливовими компаніями і створення якоїсь частини проектів водопостачання продовжилося і після 24 лютого 2022 р. До того ж перед чиновниками замаячили гігантські підряди на модернізацію ПКК і величезної мережі “рисових” каналів, які стали непридатними. Це були “смачні” проекти з максимальними корупційними можливостями.
У червні 2023 року після підриву Каховської греблі водозабірна споруда каналу швидко обсохла і росіяни повернулися до риторики та практики водної автономії Криму. У серпні 2023 року російський “глава республіки Крим” Аксьонов заявив, що якщо не брати до уваги поливного землеробства, півострів більше не потребує Дніпровської води.
Сьогодні окупаційна влада вважає, що вже наявних 240 мільйонів кубометрів води економіці Криму вистачить на рік. Швидше за все, так і є. Але слід враховувати, що цей запас було сформовано минулого повноводного року, а посуха для водозабезпечення потребуватиме додаткових заходів, які вже були намічені у повній програмі “автономного” водозабезпечення Криму.
Стійке майбутнє Криму
Давайте відвернемося від політичної цінності “пуповинного зв’язку” між рештою України та Криму, яку у громадській уяві здійснює Північно-Кримський канал, та розглянемо можливості і перспективи водозабезпечення, виходячи з природних умов, соціально-економічних пріоритетів та досягнень технічного прогресу.
У 2022 році видний водогосподарський учений Ігор Зонн випустив цікаву статтю, в якій порівнює організацію водного господарства в подібних до Криму та Ізраїлю умовах, де опади менш рясні за кримські, але власні водні ресурси майже такі самі.
У статті пояснюється, що поєднання ефективного інноваційного керування водою з розробкою та використанням сучасних технологій робить Ізраїль не лише самодостатньою водною державою з великим аграрним сектором, а й експортером води. Реалізується це за тих самих чи навіть гірших стартових умов, що існують у Криму. Автор, зокрема, зазначає, що Криму корисно запозичити такі елементи ізраїльського водного господарства як великомасштабне використання стічних вод для зрошення, технологічні, селекційні та методологічні інновації, що підвищують ефективність сільського господарства, економічні опріснювальні установки, інновації в галузі політики управління водними ресурсами. До цього списку, мабуть, варто додати ефективне крапельне зрошення та належну боротьбу з корупцією при здійсненні водогосподарських програм.
Сьогодні в Криму спостерігаються жахливі втрати води не лише трасою слідування ПКК, що втрачає половину води, а й у муніципальному водному господарстві. При цьому є величезний потенціал для економії води.
Доктор технічних наук, співробітник Інституту водних проблем РАН Михайло Болгов повідомив, що в муніципалітетах втрачається 50-70% вже очищеної води, яка постачається споживачам. Зношування каналізаційних мереж становить 50-70% і продовжує збільшуватися. Зокрема, у Сімферополі у 2013 році до споживача доходило 55% поданої муніципалітетом води, а у 2018 році вже лише 43%.
Окрім радикальної модернізації інфраструктури Болгов рекомендує розвиток приладових систем обліку споживаної води та скидів у поєднанні зі зростанням тарифів на воду і штрафів за забруднення. Крім цього, він вважає перспективним скорочення водоспоживання у виробничих технологіях та технологіях поливу сільгоспкультур, у тому числі за рахунок зміни структури сільськогосподарського виробництва.
Болгов також рекомендував штучне поповнення підземних вод у багатоводні періоди (це дозволить вберегти їх від випаровування та використовувати під час посух).
Інші експерти та чиновники вважають перспективним освоєння стоку підземних вод у морі, зокрема, у Приазов’ї, де в районі Арабатської стрілки під морськими мілководдями залягає дуже багатий прісний (або слабосолоний) водоносний горизонт. Втім, частина експертів вважає, що це також може призвести до потрапляння солоної води до підземних горизонтів.
Представлені експертні думки показують, що для вдосконалення водокористування у Криму є безліч добре апробованих можливостей, перша з яких – зниження втрат води.
Якщо сучасні потреби з втратами та неефективним управлінням становлять 240 млн м3 на рік, то при скороченні втрат удвічі (з 50 до 25%) потреби становитимуть менше ніж 180 млн. кубометрів. А це вдвічі менше за найбільш консервативну оцінку обсягу гарантованих водних ресурсів півострова і становить менше 20% від загальноприйнятої оцінки річного обсягу цих ресурсів.
Поза сумнівом, потреби у воді, актуальні у 2024 році, після війни частково втратять значущість, оскільки одним із найпотужніших споживачів води у Криму є військова галузь. Починаючи з 2014 року масштабна мілітаризація Криму призвела до гіперспоживання води. Тепер же, в умовах повномасштабного вторгнення, військове водопостачання значно побільшало, оскільки мілітаризація призвела до колосального збільшення потреби у прісній воді для обслуговування військового контингенту і техніки.
Залишається невирішеним питання про те, яке саме сільське господарство знадобиться Криму після деокупації? Є великий сумнів, що після вкладення багатьох мільярдів у відновлення водопостачання та модернізацію практично зруйнованих мереж відновлена радянська система сільського господарства буде хоч на скільки рентабельною. Тим більше, що зрошуване рисосіяння не є першим економічним пріоритетом Криму. Основою економіки півострова за будь-якого хорошого сценарію швидше за все залишиться туризм, а найважливішою галуззю сільського господарства – знамените кримське виноробство. У гіршому сценарії Крим буде тліючим осередком безперервного конфлікту зі скупченням військових баз та дуже обмеженою економічною діяльністю.
У разі успішної деокупації, є вагомі підстави очікувати, що кліматична криза, закони Євросоюзу та здоровий глузд схилять аграріїв України до розвитку ефективного, адаптованого до клімату сухих степів сільськогосподарського виробництва, де зрошення буде крапельним, а площі його – пропорційними потребам економіки. Так само, як і на всьому півдні України, у Криму велика ймовірність значного збільшення ролі тваринництва (поширеного тут до початку радянського “перетворення природи”). У цьому випадку Крим очікує на стійке, хоча й досить сухе майбутнє, що не є проблемою. Головне, щоб майбутнє було мирним.
Джерело головного зображення: epravda.com.ua
