Олексій Василюк
У попередній статті ми розглядали наслідки, які приносять довкіллю створення мінних полів та стихійне поширення вибухонебезпечних предметів на території України. Військові дії призводять до появи таких небезпечних предметів на дуже великих площах як суші, так і моря. Це стосується всієї зони тимчасової окупації, лінії фронту, всіх деокупованих територій та державної прикордонної смуги. За різними оцінками, розмінування потребуватимуть від 26 до 33% площі України, що може зайняти від 77 до 750 років. Частина території може бути розмінованою порівняно легко та повернутою до господарського обігу. Водночас, найбільш пошкоджені військовими діями ділянки, державна прикордонна смуга, а також місця створення найбільш потужних мінних полів, вірогідно, залишатимуться замінованими протягом дуже тривалого часу.
Період, коли території України залишатимуться замінованими, настільки довгий, що з точки зору життя однієї людини цей період можна окреслити словом “назавжди”. Саме цьому присвячена наша нова стаття: що буде відбуватися з територіями, які очікуватимуть на розмінування найдовше?
Спокійне життя дикої природи посеред смертоносних мін
Саме по собі замінування територій не є значним чинником впливу на біорізноманіття. Лише великі тварини можуть фізично постраждати від таких боєприпасів. Випадки загибелі крупних тварин від контакту з мінами або розтяжками вже неодноразово оприлюднювалися. Відомо навіть про загибель видів, занесених до Червоної книги України, зокрема лосів та коней Пржевальського.
Втрата частини кожного виду крупних ссавців через вибухи, схоже, є неминучою. Проте відсутність інших загроз може мати позитивний ефект для відновлення популяції диких тварин. Водночас дрібна фауна, птахи, рослинний світ та гриби загалом не відчувають змін від розміщення вибухонебезпечних предметів. Ба більше, замінованість територій припиняє господарський вплив, а отже, й негативний тиск на дику природу. Винятком є стихійні пожежі, які неможливо гасити в умовах замінованих територій, що спричиняє нові масштабні руйнування біорізноманіття.
Дивлячись на досвід зони відчуження Чорнобильської АЕС, де на сьогодні діє Чорнобильський радіаційно-екологічний біосферний заповідник, і куди люди не можуть вільно потрапити через поширення радіації, можна бути певними, що замінування піде на користь багатьом диким видам. Сам факт того, що люди не будуть заважати перебуванню диких тварин на великих територіях, не розлякуватимуть птахів під час гніздування, не полюватимуть, не будуть використовувати смертоносні хімікати для боротьби зі “шкідниками лісу” — є гарантією того, що кількість видів живих організмів на таких територіях ставатиме більшою, а їх чисельність зростатиме.
Чужорідні види і поява нових екосистем
Зовсім інша картина складатиметься там, де були населені пункти та поля. Швидке відновлення рослинності, а згодом і тваринного світу охопить і ці території. Проте не варто поспішати називати такі ділянки дикою природою. Якщо поглянути на супутникові знімки України, то вже з 2023 року вздовж всієї лінії фронту можна побачити величезний “зелений пояс”. Він настільки великий, що його видно в масштабі всієї Європи. Цей зелений пояс — рослини, які виросли в зоні активних бойових дій та на замінованих ділянках. Особливо добре таке масове заростання можна побачити вздовж всього південного фронту від міста Енергодар і далі на схід. Можна припустити, що вже зараз площа території стихійного заростання перевищила 1 млн га.
Відсутність господарської діяльності, а також фактичне пошкодження більшості замінованих територій призводять до масового поширення інвазійних видів — як трав’янистих рослин, так і дерев. Масивна насіннєва база багатьох із них спричиняє масове заростання вже в перші місяці після того, як території залишають люди — чи то населені пункти, зруйновані війною, чи то покинуті поля, які опинилися в окупації або зазнали воєнних пошкоджень.
Попередня деградація рослинності через інтенсивне сільськогосподарське використання територій також сприяє поширенню інвазійних видів. Масштабне застосування гербіцидів у минулому, малий відсоток природних екосистем, які могли би бути донорами біорізноманіття, а також новітнє хімічне забруднення внаслідок бойових дій роблять території непридатними для багатьох видів і зручним середовищем для поширення агресивних інвазійних видів.
Читати докладніше: Загрози біологічних інвазій внаслідок повномасштабного російського вторгнення в Україну
Заповідники, загублені серед руїн
Частина замінованих і тимчасово недоступних територій має природоохоронний статус. Серед них — природні заповідники, національні природні парки, заказники, а також об’єкти, що охороняються на міжнародному рівні та мають статус біосферних резерватів ЮНЕСКО. В умовах тотальної недоступності цих територій через замінування, а наразі й через окупацію, природоохоронні території втрачають свій особливий охоронний режим і залишаються полишеними на стихійне відновлення природи після військових дій і тривалого господарського використання. Масштаби зони стихійного відновлення настільки великі, що природоохоронні території виглядають лише як невеликі вкраплення посеред цього нового післявоєнного ландшафту.
Чи зробить ця нова обставина такі території більш цінними (як, наприклад, статус зони відчуження Чорнобиля перетворив радіаційно забруднені ділянки на важливі природні масиви, що згодом отримали статус біосферного заповідника)? Чи, навпаки, вони зазнають деградації найближчим часом, оскільки неможливо вживати заходів для попередження поширення інвазійних видів? Можливо, ці території стануть безцінними сховищами біорізноманіття, з яких, немов із рогу достатку, види стрімко поширюватимуться на території, що відновлюються. Та може статися абсолютно інший сценарій, коли останні залишки дикої природи просто заростуть інвазійними видами рослин, що заполонять усе навколо на тисячі гектарів прилеглих територій. Сьогодні ми точно не знаємо, яким шляхом відбуватимуться зміни.
Розмінування: чи можливо зробити його так щоб не нанести ще більшої шкоди довкіллю?
Новітнім викликом для природних територій України стане розмінування, яке зазвичай проводиться механічними вибуховими методами, що передбачають підрив усіх боєприпасів, які не вибухнули самостійно. Хоча такі роботи зазвичай не завдають шкоди людям, вони спричиняють широкий спектр екологічних наслідків, пов’язаних із вибухами. Отже, розмінування призводить до пошкодження екосистем і максимального забруднення довкілля. Важливо зазначити, що підрив боєприпасів часто проводиться навіть у руслах річок та озер, що безсумнівно знищує велику кількість живих організмів.
Чи можна запропонувати альтернативи розмінуванню? Безумовно, приватні власники земельних ділянок, громади, бізнес і держава в цілому прагнутимуть швидкого повернення територій в господарський обіг. Один із можливих варіантів — оголошення замінованих територій землями природоохоронного призначення, де тривають процеси спонтанного відновлення. Це стосується територій, які не можуть бути розміновані з певних причин або де розмінування не має очевидної доцільності. Наприклад, навряд чи варто очікувати розмінування територій, нещодавно замінованих уздовж державного кордону України. Чи варто розміновувати території, настільки пошкоджені військовими діями, що їх подальше господарське використання є виключеним?
До речі на сторінках UWEC вже публікувались дослідження про наслідки будівництва прикордонних смуг та можливості включення їх до складу природоохоронних територій.
Читати докладніше:
- Тварини та бар’єри: перешкоди вздовж міжнародних кордонів і їхній вплив на наземних хребетних
- Заповідний та прикордонний статус земель в Україні: як об’єднати?
Припускаємо, що такі території, отримавши статус земель природоохоронного призначення, можуть слугувати джерелом для широкого спектру важливих екосистемних послуг, таких, наприклад, як депонування вуглецю.
Досвід інших держав: можливо, вигідніше не розміновувати?
Досвід вилучення великих площ забруднених під час військових дій або замінованих територій з господарського обігу та створення зон відчуження, які отримали статус природоохоронних територій, відомий у Боснії, Франції, Німеччині, Камбоджі та інших країнах. У деяких випадках розмінування, наприклад у природних лісах, можливе лише після тотального знищення лісу вогнем. І очевидно, що знищувати ліс лише для того, щоб його розмінувати, не завжди є доцільним, як свідчать приклади з околиць Берліна.
З 1989 року в Європі після закінчення холодної війни було покинуто близько 1,5 мільйона гектарів військових земель. Часто використання дуже великих територій було недоцільним через хімічне забруднення та мінування. Це стало однією з причин перетворення військових полігонів у природоохоронні території. Наприклад, Данія номінувала 45%, Нідерланди 50%, а Бельгія 70% територій своїх полігонів до включення в мережу Natura 2000. У країнах ЄС переважно такі землі належать уряду (наприклад, у Німеччині – 492 000 га, з яких 316 000 га – Natura 2000).
У США землі забруднені речовинами воєнно-техногенного походження належать Міністерству оборони (4 млн гектар), з них 15% оголошені Національними парками.
Між іншим, Україна також має власний досвід і це не лише Зона відчуження Чорнобильської атомної електростанції але й деякі військові території, що в минулому відносилися до воєнних полігонів, а тепер мають природоохоронний статус. Найкращим прикладом є територія національного природного парку «Олешківські Піски», яку в минулому використовували в якості полігону для бомбометання. До початку повномасштабного вторгнення українські природоохоронці також неодноразово пропонували створення великих природоохоронних територій і на інших військових землях: до таких відносяться проектовані національні природні парки «Тарутинський степ» (Одеська область), «Самарський бір» (Дніпропетровська область), «Великий ліс» (Сумська область), «Дівички» (Київська область), а також «Кицівська пустеля» (Харківська область).
Окрім описаних вище природоохоронних міркувань, існують і економічні чинники. Витрати коштів на розмінування територій, які не можна буде використовувати в господарстві, не є доцільними. Якщо розглядати варіанти відновлення шляхом фіторемедіації або технологічних методів очищення, їхня вартість може виявитися занадто великою, щоб дійсно їх реалізовувати.
Читати детальніше про фіторемедіацію: Вплив війни на сільськогосподарські землі. Дослідження Сумсьского національного аграрного університету
Звичайно, планування рекультивації та відновлення біорізноманіття на постконфліктних територіях є темою подальшого вивчення, адже жодна країна Європи не мала досвіду реабілітації настільки великої площі настільки уражених воєнними діями земель.
Також жодна країна не мала досвіду розмінування такої величезної площі, яка потребуватиме цього в Україні. Якщо уявити, що розмінування триватиме не менше як 100 років, то питання доцільності протимінної діяльності постане не тільки на територіях, які занадто забруднені, але й на тих, які просто довго очікували робіт з розмінування. Варто припустити, що вже через кілька десятиліть території, які просто довго чекали розмінування, будуть порослі густими лісами. Через умовну сотню років для проведення розмінування, ймовірно, потрібно буде спалювати обширні площі столітніх лісів. Звісно, такі роботи піддаватимуться сумніву з огляду на екологічну доцільність.
З чого почати розмінування?
Зробивши перші поверхневі висновки з цього питання, слід зважати на те, що розмінування необхідно починати з територій, які найбільш вірогідно зможуть бути повернуті в господарський обіг. Катастрофою буде, наприклад, технологічне розмінування природоохоронних територій, наслідки якого є не менш жахливими для природних екосистем, ніж глибока оранка.
З великою ймовірністю, після проведення об’єктивних оцінок потенціалу постконфліктних територій та можливостей проведення робіт з розмінування, території України, що зазнали наслідків військових дій, розділяться на ті, які буде доцільно розміновувати, і ті, які доцільно залишити зонами відчуження. Це може зробити ландшафт більш строкатим, наповнити його важливими екосистемними послугами і потенційно поліпшити умови життя на територіях, які можливо буде розмінувати.
Однак для прийняття подібних рішень необхідно, щонайменше, змінити парадигму ставлення до земельних ресурсів в Україні, переоцінити свідомість українців щодо екосистемних послуг і ухвалити принципові, небачені раніше державні рішення.
Джерело основного зображення: Guardian
