Олексій Овчинніков
У третій частині циклу статей буде розказано про наслідки російського військового вторгнення для екологічного активізму в Україні. Українські екологічні та кліматичні організації та ініціативи зіткнулися з війною безпосередньо, продовжуючи свою роботу під обстрілами, аналізуючи екологічні наслідки вторгнення та лобіюючи проекти “зеленого відновлення” країни.
Якщо для білоруських і грузинських екологічних активісток і активістів головною проблемою стала внутрішня політична криза і репресії, які послідували за нею, то для українських — військове вторгнення ззовні. При цьому українські активісти зазначають, що сьогодні їм важко уявити ті труднощі, з якими стикаються грузинські та білоруські активістки та активісти. Перед зовнішнім ворогом Україна солідаризувала і консолідувала свої сили. Крім того, Революція гідності 2014 року дала достатньо ресурсів та інструментів для громадянського суспільства впливати на чинну владу. Проте сьогодні замість репресій та тиску, українські екологічні організації та ініціативи стикаються з іншим катастрофічним лихом — з війною.
Солідарність, загартована війною
Спробуйте уявити, як жити у постійно обстрілюваному місті, поєднувати нічні атаки з переживанням за друзів та рідних, які захищають країну на фронті, при цьому продовжувати працювати, оскільки питання довкілля та зміни клімату нікуди під час війни не поділися. Працювати без права на вигорання та втому. Такою є реальність екологічних та кліматичних активісток та активістів в Україні, багато з яких добровільно приєдналося до Сил Оборони України після початку повномасштабного вторгнення. Проте за час війни організації та ініціативи не зупинили своєї роботи, хоч і переформатували її напрямок. З початку повномасштабного вторгнення акцент був зроблений на збір даних про екологічні та кліматичні наслідки війни. UWEC Work Group горді тим, що брали і продовжують брати участь у цьому процесі.
Однак нікуди не поділися і внутрішні питання та проблеми. Так, наприклад, упродовж трьох років війни активістки та активісти продовжували відстоювати проекти зі збереження природних територій, чи то Свидовець у Карпатах, а чи Осокорки у Києві, і не даючи під приводом воєнного часу почати руйнування природних територій та їхню забудову. Силі громадянського суспільства та тому впливу, який його представники можуть вплинути на владу в Україні, можуть лише позаздрити активісти з Білорусі та Грузії. Проте, ціну за це довелося заплатити дуже високу.
Не раз в інтерв’ю та приватних розмовах можна почути, що “війна забирає найкращих”. Найбільш активні, відповідальні, небайдужі люди йдуть добровольцями на фронт та гинуть там. Сумні новини надходять щомісяця. І це непоправна втрата для екологічного та кліматичного руху України.
Ось імена лише деяких екологічних активістів, які були вбиті з моменту початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну.
Роман Ратушній (5 липня 1997 р. = 9 червня 2022 р.), активіст з Києва (зараз його ім’ям названо заповідник)
Макс Левін (7 липня 1981 р. = 13/23 березня 2022 р.), екологічний журналіст
Семен Обломей (13 червня 2000 р. = 21 червня 2022 р.), захисник дерев та деревохірург
Віктор Рубан (9 травня 1968 р. = червень 2022 р.), захисник лісів у передмістях Києва
Багато працівників національних парків та заповідників також загинули під час вторгнення. Наприклад, директор Кармелюківського Подільського національного парку Віталій Зленко (14 квітня 1966 р. = 13 червня 2022 р.) загинув, перебуваючи в іншому заповідному районі — Висунсько-Інгулецькому регіональному ландшафтному парку в Миколаївській області.
Ті, хто залишається в тилу, є мотивованими і зарядженими на повоєнну роботу. Метою якої є зробити все, щоб після закінчення війни Україна стала кращою, щоб відновлення зробило її одним із лідерів Європи, щоб жертви мали сенс.
UWEC Work Group поговорив із Діаною Попфалуші, головою ради Української Кліматичної Мережі про роботу українських активістів та активістів під час повномасштабного вторгнення.
“На самому початку повномасштабного вторгнення, на початку 2022 року, я і багато інших кліматичних активісток і активістів фактично змінили сферу своєї діяльності. Практично ніхто не займався кліматичними або екологічними питаннями. Ми розуміли, що є інші, важливіші справи. Тому спочатку ніхто не думав про кліматичний та екологічний порядок денний”, розповідає Діана.
“Однак потім, у середині 2022 року, ми стали розуміти. Добре, ми зробили все необхідне, надали “першу допомогу” нашій країні. Треба повертатися до своєї роботи і займатися питаннями зміни клімату. Однак постало гостре питання – як повернути увагу людей до цієї теми? Війна триває. Про проблеми екології та зміни клімату мало хто зараз думає“.
“Перші півтора року повномасштабного вторгнення було особливо важко“, продовжує свою розповідь кліматична активістка. “Здебільшого ми займалися невеликими проектами. Наприклад, із встановлення сонячних панелей. Це те, що можна було показати важливим тут і зараз. Наприклад, зробити лікарню чи школу енергетично незалежними від постійних відключень, викликаних обстрілами. Тому намагалися об’єднувати кліматичні та екологічні проекти з вирішенням викликаних війною питань“.
“Ще у нас був проект з громадського саду. Здавалося б, навіщо потрібен громадський сад під час війни? Але проект виявився затребуваним. До нас приходило багато внутрішньо переміщених людей, які змушені були покинути території бойових дій. Вони становили близько 80% від кількості тих, хто відвідував громадський сад. Для них це була хороша можливість зайняти себе, психологічно стабілізуватися. Так ми побачили, що проекти, задумані до початку повномасштабного вторгнення, можуть бути актуальними і під час війни”.
“Сьогодні фактично ми працюємо з тими самими темами та напрямками, які розвивали до початку повномасштабного вторгнення”, зазначає Діана. “Можна сказати, що ми переформатували їх. Стали практикувати більш комплексний підхід. Так, сьогодні наші проекти ми намагаємося пов’язати із “зеленим відновленням” України. Для надання актуальності теми зміни клімату ми намагаємося помістити її у рамку, сформовану війною“.
Українські екологічні та кліматичні активісти, організації та ініціативи з початку повномасштабного вторгнення активно намагалися подати наслідки війни у кліматичний контекст, показати їхню глобальність. Так, російська агресія була представлена на основі економіки викопного палива. Санкції проти нафти, газу та вугілля мали послабити агресора. До них активно закликали українські організації, такі як Razom We Stand. Українська кліматологиня Світлана Краковська на Міжнародній кліматичній конференції на початку вторгнення відкрито назвала вторгнення війною за викопне паливо.
Як зазначає Діана Попфалуші, ця концепція “повномасштабне вторгнення” = “викопне паливо” активно представлена на міжнародному рівні і, можливо, не настільки яскрава в українському контексті.
Проте, як каже активістка, працювати з кліматичним та екологічним порядком денним в Україні сьогодні стало складніше. Теми екології та зміни клімату не вважаються пріоритетними. Фінансова підтримка також перенаправляється на допомогу армії, відновлення інфраструктури. Як зазначає Діана, великим організаціям впоратися з цим простіше, а ось малі ініціативи не витримують у такому середовищі. Проте гучні теми, такі, як “зелене відновлення”, під які йде фінансування, дозволяють продовжувати роботу. Великі НУО намагаються знову включити екологічні та кліматичні питання до свого порядку денного, звертаються за допомогою до активісток та активістів. Процес повернення порядку денного йде повільно, але йде. Самі ініціативи та організації намагаються привернути увагу не лише до військових питань, а й до того, що відбувається у тилу та що намагаються приховати. Наприклад, до забудови полонини Руна (де крім будівництва багатьох вітроустановок у зоні альпійських лук, проект передбачає і масштабне прокладання доріг через високогірні праліси).
Хоча може скластися відчуття, що Україна більше у фокусі міжнародної уваги, ніж Білорусь та Грузія, а відтак фінансова підтримка у екологічних та кліматичних організацій має бути на високому рівні, Діана зазначає, що це не так. Багато ініціатив та НУО продовжують працювати з короткостроковими проектами. Це вимагає додаткової витрати ресурсів на пошуки фондів, написання звітів. Найчастіше проекти короткострокові – на рік чи навіть ще менше. Відчувають українські ініціативи та організації і скорочення міжнародного фінансування. Тому впевненості, що проект продовжать і кошти будуть на продовження роботи – немає. Щодо фандрейзингу всередині України, то звичайно більшість донатних кампаній спрямовані на потреби армії. Екологічні та кліматичні проекти далеко не в перших місцях за пріоритетом.
На запитання, що дає сили і натхнення працювати в найважчих умовах, Діана Попфалуші відповідає: “Як активістка я намагаюся сконцентруватися на тому, що можу зробити, що я можу змінити. За час повномасштабного вторгнення у нас зникли ілюзії, тому під час роботи ми просто зосереджуємося на діях. Разом з проблемами я навчилася відразу бачити рішення. Зараз для продовження роботи нам потрібно знайти стабільне джерело коштів і ресурсів. Тому я продовжую писати листи, шукати рішення. Однак думаю, що це індивідуально. Кожен сам знаходить свою стратегію та імпульс для продовження роботи. У нашій команді є візіонери. Мені ж простіше працювати тоді, коли я точно розумію, що потрібно зробити, і роблю це”.
Коли розповідаєш українським активістам та активісткам про проблеми у Білорусі та Грузії, то вони відзначають одну істотну відмінність. В Україні повномасштабне вторгнення, особливо у перші роки, об’єднало суспільство та владу. Воно також відчинило двері для значної міжнародної підтримки, яка надала необхідні ресурси.
Україна відбулася через протести 2014 року, які також називають Революцією цінностей. Тоді було зроблено вибір на користь цінностей громадянського суспільства, за що довелося поплатитися війною та вторгненням. Чудово розуміють українці і те, що таке політична криза. Однак у громадян завжди була можливість через ініціативи та організації боротися за свої кліматичні та екологічні права. У Білорусі така можливість зникла у 2020 році. У Грузії вона опинилася під загрозою у 2024 році.
Складні часи екологічні та кліматичні активістки та активісти переживають не лише у Білорусі, Грузії та Україні. У Росії також екологічні організації визнаються “небажаними”, активісти піддаються переслідуванню та репресіям. Про ситуацію з екологічним активізмом у Росії UWEC Work Group розповість окремо. Посилюється тиск на екологічний та кліматичний активізм і в Центральній Азії.
Навіть у Західній Європі за роки повномасштабного вторгнення ситуація з кліматичним та екологічним активізмом стала гіршою, про що можна прочитати, наприклад, у статті Марти Абба “Під тиском європейські захисники довкілля шукають нові шляхи для своєї боротьби” (італійською).
Все це відбувається на тлі посилення зміни клімату. Пожежі в Іспанії, мусонні дощі в Індії, посуха у Великій Британії. У такий час підтримка екологічних та кліматичних організацій має бути посилена у рази. Оскільки вони не тільки б’ють на сполох, але і знаходять рішення того, як нам краще адаптуватися до кліматичного шторму, що насувається. Проте уряди скорочують програми підтримки, продовжуючи розвивати видобуток копалин. Можливо, що сьогодні роль рятівника ситуації має взяти на себе громадянське суспільство.
Ця стаття була підготовлена в рамках тематичних мереж PULSE – європейської ініціативи, яка підтримує транснаціональну журналістську співпрацю.
- Екологічний і кліматичний активізм під час вторгнення: Білорусь
- Екологічний і кліматичний активізм під час вторгнення: Грузія
Джерело головного зображення: Wilsoncenter
