Мартін Врба, Марта Абба
Припинення імпорту російського газу до Європи у відповідь на повномасштабне вторгнення в Україну та його заміна на ЗПГ мало бути тимчасовим екстреним заходом. Однак темпи розвитку інфраструктури ЗПГ у Європі свідчать про те, що вона не зможе з легкістю поступово відмовитися від викопного газу в найближчому майбутньому.
З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року до кінця минулого року Європа побудувала десять плавучих установок регазифікації зрідженого природного газу (ЗПГ) та розширила сім існуючих терміналів, збільшивши загальну потужність існуючої інфраструктури приблизно на 50 мільярдів кубічних метрів на рік.
Однак безпрецедентні темпи на тлі надзвичайної ситуації матимуть наслідки на десятиліття вперед. Парадокс очевидний: хоча імпортні потужності зростають, споживання газу в ЄС скоротилось на 20% між 2021 і 2024 роками (IEEFA EU Gas Flows Tracker). Результатом цього є не більш безпечна система, а залежність від викопного палива, яке формуватиме європейську енергетичну політику щонайменше до середини століття.
З одного боку, це безперечний успіх у розбудові інфраструктури, яка за нормальних обставин зіткнулася б з павутиною бюрократичних перешкод. Однак у довгостроковій перспективі приводів для святкування мало. Європейської енергетичної кризи, спричиненої залежністю від імпорту російського газу, вдалося тимчасово уникнути, але лише завдяки заміні однієї залежності іншою.
Росія, яка, евфемістично кажучи, довела свою ненадійність як торговельного партнера, значною мірою вибуває з цієї картини, але є питання щодо надійності нових експортерів викопного палива.
Питання походження: Мозамбік, Сполучені Штати та політична нестабільність
Імпорт ЗПГ до європейських терміналів – це не просто технічне питання. Він включає глобальний ланцюг видобутку, експлуатації та забруднення довкілля.
Сполучені Штати наразі є основним експортером ЗПГ до Європи. У звіті італійської організації ReCommon “Темний бік американського ЗПГ” (квітень 2023 року) задокументовано, як заводи зі зрідження газу вздовж узбережжя Мексиканської затоки, головним чином у Техасі та Луїзіані, перетворили цілі громади на “зони жертвопринесення”. Забруднення повітря, забруднення води, респіраторні захворювання та рак: загрози здоров’ю та довкіллю залишаються локальними, тоді як європейські країни та транснаціональні корпорації отримують від цього вигоду.
У Мозамбіку проект Coral South FLNG компанії Eni, який працює з 2022 року, є об’єктом серйозних звинувачень. Звіт за 2024 рік “Приховане полум’я” розкриває, як показники викидів парникових газів були навмисно занижені до 50%, що суперечить наявним супутниковим даним. Подальший звіт від лютого 2025 року розкриває спробу Eni фінансувати розширення проекту Coral North, що призвело до примусового переселення місцевих жителів, насильства та подальшого руйнування довкілля.
Полонений викопного газу
Як зазначає ReCommon: “Після вторгнення Росії в Україну у 2022 році зріджений природний газ став одним зі стовпів європейської енергетичної політики. Протягом кількох місяців ЗПГ був представлений як найшвидший спосіб замінити російський газ, забезпечити безперервність поставок та заспокоїти ринки й уряди. Це прискорення призвело до інфраструктурних, договірних та геополітичних рішень, які тепер загрожують перетворити те, що спочатку було надзвичайним заходом, на структурну перешкоду для енергетичного переходу Європи“.
Це системна проблема. Інфраструктура, розрахована на десятиліття, двадцятирічні контракти на постачання та інвестиції вартістю мільярди євро: все це вказує на продовження використання газу, навіть за умови падіння попиту та необхідності його швидкого скорочення для досягнення кліматичних цілей. Викиди метану в ланцюжку поставок ЗПГ до 80% вищі, ніж для газу, що постачається трубопроводами, протягом 20-річного періоду, що може становити 5-8% національних вуглецевих бюджетів.
За словами експерта з енергетики Франческо Сассі: “Різкий розвиток цієї інфраструктури фактично загрожує блокуванням розвитку альтернативної політики як з економічної, так і з інфраструктурної точки зору” . Він додає: “Сигнал надходить з Брюсселя, і він є дуже чітким, але водночас суперечить диверсифікації джерел енергії. У короткостроковій перспективі імпорт російського газу, включаючи ЗПГ, має бути ліквідований, а в середньостроковій та довгостроковій перспективі необхідно набагато більше інвестувати у відновлювані джерела. Для Брюсселя ця стратегія завжди представляла дві речі, які гармоніюють. Однак це працює лише на папері для європейських політиків, які продемонстрували мало знань про енергетичні ринки, енергетичну промисловість чи енергетичну геополітику“.
Водночас це не нове відкриття: невдовзі після вторгнення Росії в Україну у 2022 році Energy Monitor попередив, що зусилля Європи щодо диверсифікації джерел викопного палива можуть призвести до десятиліть залежності від нього. Як зазначила Естер Боллендорф з Climate Action Network Europe: “Будівництво нової інфраструктури ЗПГ займає щонайменше два-три роки, а з терміном окупності від 30 до 40 років це означає, що ми застрягнемо в нинішній ситуації надовго“.
Хоча ЄС офіційно зобов’язується дотримуватися цілей Зеленої угоди та кліматичної нейтральності до 2050 року, він будує енергетичну систему, яка дедалі більше ускладнює їхні досягнення. Потужності регазифікації продовжують зростати, тоді як споживання падає. Результатом є надлишкові потужності, які тиснуть на використання газу навіть тоді, коли він не потрібен, та уповільнюють інвестиції у відновлювані джерела енергії та енергоефективність.
(Не)надійність американського ЗПГ
Як далі наголошує ReCommon : “Роль Сполучених Штатів тут є ключовою. Вашингтон наразі є основним постачальником ЗПГ до Європейського Союзу. Аналіз IEEFA попереджає, що якщо поточна політика залишиться незмінною, до 2030 року до 75–80% ЗПГ, імпортованого до ЄС, може надходити з США, покриваючи близько 40% загального імпорту газу. Це означає заміну однієї залежності іншою“.
Крім того, за адміністрації Трампа Сполучені Штати відкрито виступають проти європейських норм щодо викидів метану в ланцюжку поставок ЗПГ. Ці норми вимагають від постачальників контролю, відстеження та повідомлень про витоки метану, але, схоже, виробники ЗПГ у США відмовляються інвестувати в необхідні системи контролю. Результатом є неконтрольовані витоки метану, що підкреслює структурну несумісність ланцюжка поставок ЗПГ з європейськими кліматичними зобов’язаннями.
Наратив щодо американського ЗПГ як “надійного постачальника руйнується перед обличчям реальності. Торговельні хвилювання через зовнішню та економічну політику Трампа, використання енергії як геополітичного інструменту та загрози тарифів свідчать про крихкість ідеї нейтрального енергетичного союзника. Європа замінила свою залежність від Москви на залежність від Вашингтона, наражаючи себе на нестабільність світових ринків ЗПГ, де ціни коливаються відповідно до динаміки в Азії та на Близькому Сході.
Франческо Сассі попереджає, що “Європейські споживачі ставатимуть дедалі вразливішими до міжнародної нестабільності через свою залежність від зрідженого природного газу, який зазнає конкуренції на світовому ринку“. Забігаючи вперед, він каже, “Те, як Європа продовжує вирішувати цю проблему, змушує мене зробити висновок, що ми дуже близькі до чергової енергетичної кризи, спричиненої головним чином політичною нездатністю зрозуміти світ, у якому ми живемо“.
Відсутність публічних дебатів
Однак одним із найбільш тривожних аспектів є відсутність публічного обговорення. Сассі критикує, “Ніхто не хоче вирішувати це питання, бо економічні інтереси, які стоять за ним, просто надто потужні“.
На додачу до всього цього, існує постійна загроза коливань цін на енергоносії та нова залежність від американського ЗПГ. “Сьогодні ми спостерігаємо міжнародну напруженість між колишніми союзниками, яка також відображається на енергетичних ринках та ресурсах, які ми використовуємо щодня, тому ми не можемо уникнути цих дебатів“.
ReCommon додає: “Ми повинні визнати, що ЗПГ — це не просто викопний газ, імпортований кораблями здалеку. Це глобальний ланцюг, який включає видобуток, переробку, зрідження, транспортування, регазифікацію та будівництво нової інфраструктури. Зосередження лише на останній ланці ланцюга — регазифікації в портах та транспортуванні по всій Європі — означає неврахування загального впливу цього джерела енергії“.
Куди прямує Європа?
Через чотири роки після кризи Європа стикається зі стратегічним рішенням, яке більше не можна відкладати. Поспішно збудована інфраструктура ЗПГ стає постійною. Двадцятирічні контракти з постачальниками зі США, Катару та Мозамбіку змінюють енергетичну географію континенту. Реальний ризик полягає в тому, що терміновість енергетичної безпеки, яка була виправданою у 2022 році, стане приводом для відкладення переходу на зелену енергетику.
Сассі зазначає, “Ризик полягає в тому, що нинішня зосередженість на енергетичній безпеці послаблює мету енергетичної трансформації та відсуває її на другий план”. Він додає: “Політика спрямовує гроші на те, що вона вважає пріоритетом з точки зору потреб населення, і якщо гострим завданням є забезпечення нашої інфраструктури достатньою кількістю газу для опалення будинків, то це настільки нагальне питання, що інвестиції та увага, природно, спрямовуються туди“.
Реальні ж витрати на ці рішення лягатимуть на плечі не корпорацій, а громадян: “Витрати на розширення імпорту ЗПГ не покриватимуться приватним сектором, а все більше обтяжуватимуть державні бюджети, оскільки жоден з енергетичних гравців не бажає робити довгострокові інвестиції, які ми бачимо сьогодні, враховуючи існуючі ризики“.
ReCommon робить однозначний висновок: продовження інвестування в ЗПГ як основу європейської енергетичної стратегії уповільнює енергетичний перехід і пов’язує енергетичне майбутнє Європи з дедалі більш нестабільним і політизованим світовим ринком. Справжня альтернатива полягає не у виборі іншого постачальника викопного газу, а в структурному зменшенні залежності від газу як такого.
Цей текст та його італійський аналог були підготовлені в рамках PULSE, європейської ініціативи, яка сприяє транскордонній журналістській співпраці, у партнерстві з OBCT, n-ost та Voxeurop.
