У другу річницю початку повномасштабного вторгнення ми попросили нашу редакторську групу дати коментар про те, які теми, з погляду екологічних наслідків, вони вважають найбільш важливими і на що вони звернули б увагу наших читачів. Війна в Україні триває вже десять років, проте два останні видалися найбільш катастрофічними як для країни, так і для всього світу.
Олексій Овчинніков, редактор UWEC Work Group
Однією з найважливіших тем я вважаю неправомірне використання війни для зменшення кліматичних амбіцій: чи то питання енергетичної безпеки, чи продуктової, а чи мілітаризація в очікуванні “початку третьої світової”. Тенденції зменшення кліматичних амбіцій сьогодні видно у багатьох країнах, починаючи від держав Євросоюзу і закінчуючи тією самою Росією. Війна та політична (економічна) безпека розглядаються як найважливіші пріоритети. Однак я вважаю це хибним фокусом уваги. Сьогодні для глобального людського суспільства (не для природи) зміна клімату становить найбільшу небезпеку. Наслідки ми спостерігаємо щороку, і ймовірність інтенсивності аномальних погодних явищ тільки зростає. Що підтверджують, наприклад, побиті у лютому температурні рекорди. Щоб припинити війну, важливо також не втрачати фокус на питаннях адаптації та мітигації до зміни клімату, приймати дієві, а не фіктивні рішення. Інакше війна, вимушена міграція, політична нестабільність стануть перманентним тлом сучасного світу.
Ще одна тема, на яку я хотів би звернути увагу, але яка часто не на поверхні: війна – це гори сміття. Це не лише зруйновані будинки, дороги, спалена техніка, а й гори одноразових упаковок, пляшок, коробок тощо. Практично весь схід України, в тому числі багато розташованих там природоохоронних територій, є сьогодні суцільним звалищем. Щоб розібратися з усім цим через високу щільність замінування даної території, знадобляться десятиліття. Проте зайнятися пошуком рішень для переробки цих відходів, наприклад, на потреби відбудови України, варто вже сьогодні.
Євген Симонов, експерт UWEC Work Group
Головна відмінність з минулими роковинами – розуміння того, що ця війна, і екологічний збиток, якого вона щодня завдає, мабуть з нами надовго. Якщо ще рік тому ми всерйоз сподівалися, що вирішувати проблеми, які накопичилися за війну, ми будемо після швидкої перемоги, то сьогодні, коли я бачу наприкінці статті бадьоре зауваження про те, що розбиратися з тим чи іншим накопиченим збитком або особливо каверзним питанням треба буде “коли все це скінчиться”, то внутрішньо опираюсь. Найімовірніше, війна триватиме ще довго, а екологічні проблеми доведеться вчитися вирішувати, не відкладаючи їх до перемоги. На базі тієї обмеженої інформації, ресурсів та можливостей, що є у нас зараз.
Цю колізію добре видно на прикладі спуску Каховського водосховища – акту, який остаточно переклав поняття “екоцид” з теоретичної до практичної юриспруденції. Ми можемо довго сперечатися з чиновниками та гідроенергетиками про те, чи треба відновлювати водосховище, але обидві сторони розуміють, що, ймовірно, практичне вирішення цього питання буде відкладено до завершення бойових дій. Однак при цьому населення на берегах колишнього водосховища одразу зіштовхнулося з повним спектром жорстоких соціально-екологічних наслідків: нестача води, зміни локального клімату, катастрофічне перетворення ландшафтів малої батьківщини, зникнення місць відпочинку та риболовлі. І допомагати людям знаходити ефективні шляхи адаптації та вчитися цьому один у одного потрібно зараз, а не відкладати це на “після перемоги”. Принаймні на підконтрольних Україні територіях. Наприклад, нові ефективні системи водопостачання, не пов’язані з водоймищами, потрібно створювати зараз, а не після гіпотетичного “відновлення Каховської ГЕС”. Життя на території нижнього Дніпра має розвиватися, а не завмерти в очікуванні відтворення радянської греблі через 10-15 років.
Подібні питання виникають і вирішуються в інших поранених війною місцевостях, насамперед у зв’язку з мінуванням природних і сільськогосподарських угідь, а також на тлі найчастіших пожеж, які виникають під час обстрілів.
При цьому поступово накопичується досвід вирішення екологічних питань під час війни. Так що важливою місією UWEC на третій рік стане шукати і просувати ті рішення та інструменти адаптації, які допомагають людям і природі хоча б частково долати страх, який триває.
Олексій Василюк, експерт UWEC Work Group
Затягування війни, тривала недоступність тимчасово окупованих територій та неймовірне насичення території вибухонебезпечними предметами (це стосується як і снарядів, що не розірвалися, так і цілеспрямованого встановлення мін) – все це перекреслює шанси на легке відновлення природних та сільськогосподарських територій після завершення війни та деокупації.
Територія України, яка потребує розмінування, вже зараз більша за площу Австрії та Швейцарії разом узятих. Розмінування вимагатиме не менше 70 років. Тому цілком можливо, що деякі особливо забруднені та пошкоджені ділянки країни взагалі доцільніше залишити назавжди (або на дуже довгий термін) у зоні відчуження. При цьому ці території, на відміну від дна колишнього Каховського водосховища (де відновлюється дика природа), заростають посухостійкими інвазійними видами рослин з інших континентів, що загрожує місцевій екосистемі і може означати радикальне перетворення всього ландшафту постраждалих територій.
Можна сказати, що незалежно від швидкості деокупації, Росія де-факто вже зараз позбавила українців частини територій, зробивши їх об’єктивно непридатними для перебування та використання. Хоча до вторгнення там проживало щонайменше 7 млн осіб.
Крім того, слід зазначити і те, що зволікання з допомогою Україні у процесі деокупації призводить до інституційної деградації природоохоронної галузі. Екологи та працівники природоохоронних територій залишають Україну чи гинуть, ставши воїнами Сил Оборони. Відчувається колосальна криза фахівців, які могли б планувати відновлення України та контролювати її “зелений” статус.
Озираючись на ці два роки, насамперед хочеться констатувати, що це період колосальних втрат: територій, екосистем, спадщини та людей. Важко не згадати, що демографічні втрати України у ХХ столітті також були пов’язані з імперськими прагненнями Росії: примусове залучення українців до участі у фінській війні, колективізація, переселення, репресії та голодомор. Все це радикально зменшило кількість української інтелігенції та фахівців з усіх дисциплін та наук.
У ці два роки спіраль історії знову забирає найкращих. Сьогодні гинуть найсвідоміші, хто першим пішов добровільно захищати Україну. Це ставить якісне відновлення України після війни під дуже і дуже велику загрозу.
Насамкінець додам, що в перші місяці війни у 2022 році у ЗМІ фігурувало висловлювання про те, що ця війна стане найбільш задокументованою в історії. Зараз ми розуміємо, що це твердження не було хибним. Цілком можливо, що за підсумками російської війни в Україні людство зможе зробити висновки про те, які втрати природа зазнала внаслідок інших воєн, які відбулися у минулому.
Comments on “Два роки повномасштабного вторгнення. Роздуми про екологічні наслідки”