Валерія Колодєжна, Олексій Василюк
Україна направила 15 запитів із проханням виключити РФ із міжнародних екологічних конвенцій. Серед фахівців немає однозначного схвалення такої ініціативи, адже вона несе у себе великі ризики для країн з обох боків кордону. Ми розбираємо ці сумніви на прикладі співпраці у транскордонних річкових басейнах.
Водна залежність незалежної країни
Україна у європейському вимірі є однією з найменш забезпечених водними ресурсами держав Європи – на місцевий річковий стік припадає лише 25-30% від загального обсягу. Це означає, що 70% водних ресурсів у країну надходить від сусідів. Іронічність ситуації в тому, що більшість водних ресурсів, які використовує Україна, приходить саме з країн-агресорів – Російської федерації та республіки Білорусь (Дніпром та Сіверським Дінцем).Вода в країну також надходить з Румунії та ще з 15 країн Європи Дунаєм, з Молдови Дністром, а також невеликими водотоками з інших європейських країн.
Географічне положення не зміниш, тому незалежна Україна з 1991 року мала налагоджувати співпрацю з Росією і в питаннях басейнового управління. Після укладання між Україною та Росією Угоди про спільне використання та охорону прикордонних водних об’єктів (1992 р.), спільними діями двох країн вдалося запобігти повені в басейні Дону на території Росії, а також забруднення води вниз за течією Сіверського Дінця внаслідок аварії на очисних спорудах у Харкові.
І хоча починаючи з 2014 року співпраця зайшла в глухий кут, очевидно, що не тільки Україна залежна від свого східного сусіда у водному питанні, а й він від неї. Адже річка Сіверський Донець, берегами якої сьогодні проходить лінія фронту, є найбільшою притокою російського Дону і майже повністю протікає в межах України, хоч і має витоки на території РФ. Під час війни росіяни відкрито публікують свої плани управління Сіверським Дінцем у контексті інтеграції самопроголошених республік Донбасу до Росії.
Втім, цілком імовірно, що після війни їм доведеться мати справу не з самопроголошеними республіками, а з Україною, яка грає за правилами міжнародного законодавства ЄС, яке є набагато суворішим, ніж українське. Не відновлювати міжнародне співробітництво буде вкрай безглуздо. Адже від виконання українсько-російських та українсько-білоруських домовленостей безпосередньо залежить водозабезпечення ¾ населення України (басейни Дніпра та Сіверського Дінця), а також якість води у Чорному і, особливо, в Азовському морі.
Транскордонне водне співробітництво
Протягом 1992–2001 років Україна уклала двосторонні міжурядові угоди щодо водного господарства на прикордонних водах із усіма суміжними країнами. Їх зміст дещо схожий, адже за основу взято положення Конвенції з охорони та використання транскордонних водотоків та міжнародних озер (1992 року) . Мета Конвенції – змінити фокус співпраці з локальними забрудненнями та окремими компонентами екосистеми на комплексний підхід до управління водними ресурсами. На додаток до Конвенції, Росією, Білорусією та Україною серед інших країн було підписано Протокол про воду та здоров’я. Країни зобов’язалися забезпечити доступ до безпечної води для громад та індивідуумів.
Транскордонна водна співпраця України з країнами Євросоюзу останніми роками розвивається у прискореному темпі, адже Україна як країна-кандидатка на вступ до ЄС зобов’язалася імплементувати Водну Рамкову Директиву ЄС. А ось із Росією та Білоруссю спільні проекти в цьому напрямку фактично припинено. Активності в рамках Водної Рамкової Директиви ЄС не торкаються транскордонних україно-білоруських та україно-російських відносин. Білорусь та Росія не планують вступ до ЄС, і його директиви їм не указ.
Окупація частини території України російськими військами посилює загрози транскордонних річок. Так, уже зараз тимчасова блокада портів на Дніпрі, а також у Чорному та Азовському морях змушує Україну активно розвивати транспортне судноплавство на Дунаї. Для цього укладають нові домовленості із сусідніми державами та змінюється законодавство, щоб полегшити будівництво нових річкових портів. При цьому дельта Дунаю – одна із найцінніших природних територій у Центральній Європі, міжнародний біосферний резерват. У нинішніх умовах негативний антропогенний вплив на неї може стати найінтенсивнішим за всю історію дунайського судноплавства.
Вирішення водного питання торкаються також угод, ратифікованих як в Україні, так і в Росії:
- Конвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як оселища водоплавних птахів (Рамсарська конвенція)
Її мета – збереження та раціональне використання водно-болотних угідь під егідою міжнародного співробітництва.
Питання про виключення Росії із цієї конвенції порушує Кабінет Міністрів України. Акцентується увага на тому, що більше половини Рамсарських угідь в Україні використовується російським агресором під час бойових дій проти українського народу (станом на кінець весни/початок літа). Це насамперед угіддя на узбережжях Азовського та Чорного морів, та в пониззі Дунаю і Дніпра.
Знявши з Росії зобов’язання охороняти цінні водно-болотні екосистеми, не поясниш цього рішення тваринам, для яких немає кордонів. Міжнародне співробітництво є пріоритетним у Конвенції саме тому, що збереження мігруючих риб та птахів потребує скоординованих зусиль багатьох країн. Дев’ять «рамсарських» об’єктів розміщено в акваторіях Азовського моря, стан якого залежить від виконання міжнародних зобов’язань як Україною, так і Росією.
У разі виходу Росії та Білорусі з Рамсарської конвенції, понад 10 млн га водно-болотних угідь міжнародного значення (які переважно розташовані вздовж кордонів) можуть бути осушені, а потім і засіяні. Як результат – болюча для всієї планети втрата біорізноманіття, колосальні викиди вуглецю в атмосферу, фіаско для кліматичної політики.
- Цілі сталого розвитку на період до 2030 року, затверджені на Саміті ООН зі сталого розвитку (2015)
В рамках Цілі 6 «Чиста вода та належні санітарні умови» має здійснюватися міжнародне співробітництво у сфері водопостачання та санітарії, включаючи технології збору води, опріснення, ефективного використання води, очищення стічних вод тощо.
Одні й самі транскордонні річки живлять міста Росії та України. При цьому їхня залежність від якості води двостороння: в Україну приходять води Дніпра з Росії та Білорусі; з України до Росії тече Сіверський Донець. Тому співпраця у питаннях водопостачання та санітарії – невідкладна потреба, а тому здійснюється навіть під час війни. Комунальне підприємство «Вода Донбасу» впродовж усіх восьми років війни працює по обидва боки кордону. Вода з України щодня надходить каналом Сіверський Донець-Донбас у Горлівку (тимчасово непідконтрольну Україні територію) на очищення. Певний обсяг води залишається самопроголошеним республікам, а частина прямує назад до України.
Водний менеджмент під час війни
Угода про спільне використання та охорону прикордонних водних об’єктів з Росією виконувалась лише до 2014 року. До початку війни (2014 р.) обмін інформацією відбувався щоквартально, або навіть щотижня в період повені та зниження водності. У 2014 році прикордонні створи на річках, що протікають між Україною та Російською федерацією, на яких здійснювався контроль якості води, переважно були перенесені на українську територію. З того часу Україна здійснювала лише односторонній моніторинг на річках басейну Дніпра та Сіверського Дінця.
З підписанням Угоди про асоціацію України з ЄС (2014)Україна зобов’язалася визначити межі річкових басейнів, створити механізми керування міжнародними річками, озерами та прибережними водами та плани керування басейнами річок. І хоча такі документи повинні готуватися з врахуванням консультацій з країнами-сусідами (якщо басейн річки знаходиться не повністю всередині країни), і затверджуватись після погодження з ними – на практиці такої взаємодії не відбувається. Як зазначено у Плані управління річковим басейном Дніпра: «з огляду на складні політичні відносини між державами».
Тобто, Україні доводиться діяти в односторонньому порядку. Це сталося і з визначенням на території спільного кордону, якийзначною мірою збігається з руслами річок. Попри підписану угоду про демаркацію спільного кордону, Росія від цієї процедури відмовилася. Так, понад 20 річок були демарковані Україною в односторонньому порядку.
Обов’язкова в рамках євроінтеграції мережа моніторингу поверхневих вод також має бути розроблена у співпраці із сусідами по річкових басейнах. Тільки так можна забезпечити узгоджений та всебічний огляд екологічного та хімічного стану води у басейні
та провести класифікацію масивів поверхневих вод, як цього вимагає Водна Рамкова Директива.
Ще більшу транскордонну загрозу водним ресурсам України становить діяльність Білорусі. Точніше – бездіяльність.
На її території відбувається забруднення річки Березина, яке переноситься на територію України. Одразу після запуску целюлозно-паперового комбінату, збудованого у Світлогорську за нормативами Китайської Народної Республіки, жителі села Якимової Слободи та міста Світлогорська почали скаржитися на суттєве погіршення здоров’я та нестерпний сморід. Масштаби викидів у річку шокували українські та міжнародні ЗМІ, але не білоруську владу, яка 8 років абсолютно не діяла.
Україна зверталася за роз’ясненнями до уряду Білорусі, але відповіді так і не отримала. І не дивно, адже скидання токсичних речовин до Березини вже за кілька десятків кілометрів після Світлогорська стають не білоруською, а українською проблемою. Кожен 5-й літр води у Дніпрі – вода з Березини. При цьому, Дніпро (одна з найбільших європейських річок) забезпечує водою 2/3 території України, у тому числі близько 30 мільйонів осіб, 50 великих міст та промислових центрів, близько 10 тисяч підприємств, 2,2 тисячі сільських та понад 1 тисячу комунальних господарств, 50 великих зрошувальних систем та 4 атомні електростанції.
Забруднення транскордонного водотоку незадовго до перетину ним кордону з Україною та відмова від спільної оцінки впливів стає порушенням Конвенції про охорону та використання транскордонних водотоків, Конвенції Еспо про оцінку впливу на довкілля в транскордонному контексті, а також призводить до забруднення низки територій Білорусі, а також в Україні.
«Заслужене» виключення Росії з природоохоронних угод
Сперечатись із тим, що Росія протягом війни порушує норми міжнародного екологічного права, не доводиться. Це головний аргумент, який наводиться для обґрунтування зупинення дії природоохоронних договорів. До того ж, як вважає Кабінет Міністрів України, це свідчить про неповагу не лише до України, а й до всіх країн-учасниць міжнародних екологічних угод та механізмів. Без взаємодії двох сторін Угода про спільне використання та охорону прикордонних водних об’єктів фактично припинила свою дію. Про жодні спільні водогосподарські та водоохоронні заходи не може йтися, коли одна зі сторін договору не визнає суверенність іншої.
Сьогодні всім добре відома історія Маріуполя – міста, оборона якого тривала три місяці. Він був наполовину зруйнований і все ж опинився в окупації. Внаслідок руйнування мереж каналізації, стічні води затоплювали вулиці міста, люди використовували цю воду для миття та прибирання, адже централізоване водопостачання також було повністю порушене. Це є наочний приклад жорсткого порушення Росією норм гуманітарного права, а також і прямий наслідок порушення нею екологічних зобов’язань. А саме, положень Протоколу про воду та здоров’я, де вона закріпила гарантію на захист населення від захворювань, пов’язаних із водою. Проаналізувати, якою є якість води на тимчасово окупованих територіях сьогодні ми не можемо, але лунають дуже тривожні сигнали.
Виключити Росію з міжнародних природоохоронних угод – справді вагомий для міжнародного співтовариства жест. За нечітко означеної позиції Білорусі її може очікувати схожа доля.
Ризики виключення: не буде обов’язків – не буде й порушень
Інша сторона медалі при виключенні Росії (а можливо й Білорусі) із механізмів міжнародного екологічного співробітництва – це те, яких втрат в цьому випадку зазнає Україна та світ. Цілком логічно після цього чекати на заяви, схожі на ті, які прозвучали після виходу з Ради Європи: Москва не буде більше виконувати будь-які природоохоронні міжнародні домовленості.
Станом на сьогодні будь-яка екологічна чи правозахисна організація, звичайні громадяни України можуть порушити питання про недотримання Російською Федерацією своїх зобов’язань. Позбавляючи членства Росії чи Білорусі у міжнародних екологічних угодах, цивілізований світ готує цим країнам вирок помилування. Скажімо простіше: якщо країна не матиме зобов’язань – у будь-яких її діях не буде й порушень.
Не варто забувати, що за час війни Україна як ніколи наблизилася до ЄС, а отже, майбутні міждержавні відносини необхідно буде відновлювати за європейськими стандартами. Ці стандарти базуються на безумовній міжнародній співпраці: спільних проектах, моніторингах, стратегіях басейнового управління і не тільки. Та і врешті «руйнувати – не будувати», і якщо Росія та Білорусь виявлять бажання ґрунтовно співпрацювати з Україною, то для цього буде збережено правову базу.
В найближчій перспективі для України важливими є виплати репарацій. Кожен огріх з боку Росії, що суперечить міжнародним домовленостям, – потенційне поповнення скарбнички України, майбутні інвестиції у повоєнне відновлення. Виключити Росію та Білорусь із угод означає відпустити їх безкарно, зняти з них відповідальність та зменшити ймовірність призначення репарацій міжнародними судами.
У перспективі на Україну чекає вступ до ЄС. Без транскордонного співробітництва тоді не обійтись. Але країна і зараз дотримується правильної позиції, не розриваючи Угоди про спільне використання та охорону прикордонних водних об’єктів 1992 року. Якщо зважитися на цей крок, то підтримка якості води в річках після війни стане працею Сізіфа: хтось один забруднює водотік, інший приводить до норми і так по колу.
Тому очевидно, що після відновлення контролю України над усіма її територіями, співпраця щодо транскордонних вод з її північно-східними сусідами буде неминучою. Інакше всі їхні проблеми «перепливуть» кордон і стануть бідою вже для України.
Comment on “Чи будуть річкові басейни роз'єднані війною?”