Якою повинна бути доля пошкоджених вибухів українських територій?

Олексій Василюк, Валерія Колодєжна

Більше 100 років тому Франція виділила для відновлення дикої природи 1200 квадратних кілометрів родючих земель після того, як їх понівечили битви Першої світової війни. Саме такий сценарій, прийнятний для розвинених країн Західної Європи, слід планувати і в Україні, де ставлення до охорони навколишнього середовища та екологічної безпеки не повинно поступатися стандартам західноєвропейських держав.

Спостерігаючи супутникові знімки Ізюмського району Харківської області до і після бойових дій, навіть без відповідної кваліфікації можна припустити, що використання такого поля після війни буде ускладнене і небезпечне.

Застосувавши методику обчислення наслідків обстрілів для ґрунтів, розроблену нашими колегами з МБО «Екологія-Право-Людина» для сходу України, можемо зробити невтішні висновки. На знімку зображено ділянку полів, засіяних озимими площею 1 км². Тут ми нарахували 480 вирв від снарядів калібру 82 мм, 547 вир від снарядів калібру 120 мм і 1025 – калібру 152 мм. Тільки на цьому квадратному кілометрі поля до ґрунту потрапило 50 тон заліза, 1 тонна сполук сірки та 2,35 тон міді. Важко розрахувати обсяг важких металів та інших сполук, кількість яких менша. Крім того, вибухами вивернуто щонайменше 90 000 тон ґрунту. Складно навіть припустити, скільки палива потрібно для відновлення ще недавно рівної поверхні поля.

Ми не можемо порахувати вирви для всієї зони бойових дій (хоча після війни у В’єтнамі їх таки порахували та отримали 2,5 мільйона). Війна продовжується, щодня додаються сотні таких ран на поверхні землі. Тому завданням на сьогоднішній день є не так розрахунок, скільки спроба відповісти на запитання: “Яке майбутнє варто планувати для таких пошкоджених територій?”

Шкода полям = шкода природі

Серед екосистем, які зазнають негативного впливу військових дій, найбільше страждає екосистема ґрунту. Визнання ґрунту природною екосистемою дозволяє розглядати ушкодження полів як природоохоронну проблему.

Велика кількість дрібних організмів, що створюють і підтримують ґрунт, а також його біологічний покрив – трави, мохи, лишайники та гриби – найбільш уразливі через фактичну відсутність мобільності. Іншими словами, всі живі організми, що знаходяться в товщі ґрунту або захищають від ерозії його поверхню, не здатні покинути ділянку, на якій відбувається вибух боєприпасу, або захистити себе від негативних впливів. Такими впливами є насамперед короткострокова руйнівна дія вибухової хвилі та тривала дія хімічного забруднення.

Детонація боєприпасів наземного ураження = хімічне забруднення ґрунту

Внаслідок розриву боєприпасів будь-якого калібру відбувається часткова хімічна реакція, що призводить до забруднення ґрунту та атмосфери. Крім відносно безпечних СО₂ та водяної пари, в процесі окислення 1 кг вибухівки в повітря потрапляє кілька десятків кубометрів токсичних газів: SO₂, NOx, CO (у тому числі ароматичні вуглеводні, які значно більш токсичні, ніж звичайні). Нарешті, з атмосфери оксиди сірки та азоту повернуться до ґрунту через кислотні дощі, які змінюють його рН та викликають опіки рослин¹. Виходить, що ґрунт стає кінцевою ланкою хімічного ураження боєприпасами.

У землі залишається частина металевих уламків і речовин, які не прореагували; решта розлітається і осідає навколо (уламки до 300 м, невикористані реагенти – до 35 м). На жаль, і уламки несуть чималу загрозу. Найчастіше оболонки боєприпасів виготовлені з чавунного сплаву, до якого, крім заліза та вуглецю, додають сірку та мідь. Артилерійські снаряди калібру 120 мм і 152 мм дають відповідно 1600-2350 та 2700-3500 уламків масою від 1 г!² Таким чином, хімічні елементи з поверхні уламків будуть окислюватися (у тому числі мідь є важким металом, окремі сполуки якого можуть бути досить токсичними), потрапляти в кругообіг речовин і включатися в трофічні ланцюги. Крім того, частина боєприпасів містять елементи, виготовлені з використанням збідненого урану.

Обсяг викидів від вибуху фугасних боєприпасів (що розриваються на поверхні землі або за незначного занурення в неї) ми можемо оцінити дистанційно, за допомогою супутникових знімків. А ось як порахувати кількість снарядів, що не розірвалися (таких у різних випадках від 3% до 30%)? Ці питання залишаються без відповіді. Тому всі розрахунки можуть лише вказати нам на масштаб проблеми, але не дати точну цифру.

Ерозія ґрунтів = зміна його складу та рослинності

Руйнування значного масштабу спричиняє і сама вибухова хвиля. Наприклад, 250-кілограмова бомба, детонуючи, може залишити по собі воронку діаметром до 8 метрів і глибиною до 4 метрів. Від вибуху завжди викидається якась частина ґрунту. З урахуванням того, що в середньому 1 кг вибухової речовини = 1,5 м³ вивернутого ґрунту, то у випадку з 250 кілограмами рахунок піде на сотні (якщо бути точним, то 375) кубометрів. Голий ґрунт в утвореній воронці ущільнюється по стінках, адже основна дія ударної хвилі припадає саме туди.

Ущільнений – це деградований за своєю структурою ґрунт, адже в ньому змінено інтенсивність процесів, які домінували на довоєнному ґрунтовому ландшафті (гуміфікація, вилуговування, вивітрювання та, звичайно, кругообіг вологи). Відмінні процеси ґрунтоутворення неодмінно призведуть до зміни складу ґрунту, як у Центральній Європі, де з цим досі стикаються після часів Першої світової війни.

Швидкість відновлення ґрунту – справа неймовірно затяжна, глобальна середня швидкість його утворення становить близько 0,06 мм/рік.

Що стосується природної рослинності, то, мабуть, поблизу місця вибуху її фактично не залишається. Бувають випадки, коли вибух руйнує водонепроникний шар корінних порід. У такому разі прискорюється інфільтрація води у підземні горизонти, вода у вирві не затримується (на своєму шляху вода активно розмиває стінки вирви). Це прискорює відкладення органічної речовини всередині ґрунтового профілю шляхом збільшення кількості мікро- та макрофауни, але сприяє закисленню, а не збагаченню ґрунту. Не варто забувати і про те, що таким шляхом агресивні забруднювачі потрапляють у водоносні горизонти та водні шляхи, а деякі з них можуть переноситися далеко за межі поля бою, впливаючи на залежну від них біоту та екосистемні послуги, якими користуються люди. Наприклад, у 544 муніципалітетах поблизу «Червоної зони» Франції (про неї йтиметься нижче) у 2012 році було заборонено споживання питної води через надмірний вміст перхлоратів, які використовуються у виробництві ракет і боєприпасів.

Для чіткості розуміння механізму впливу детонації боєприпасів на довкілля пропонуємо розглянути таку схему. Простежуючи ланцюжки реакцій, приходимо до висновку, що наслідок ерозії ґрунтів – це втрата родючого шару та вивільнення накопиченої у ньому органіки в атмосферу. Що є основною причиною глобальних змін клімату та опустелювання.

Ситуація зі збереженням багатства ґрунтів в Україні була не найкращою і в довоєнний час, адже еродованими було визнано майже 26% (16 млн га) ґрунтового покриву і понад 15% потребували виведення з обробки та консервації. Руйнівний вплив такого масштабу став наслідком нестійких методів ведення сільського господарства, а також розміщення багатьох зорієнтованих територій на схилах. У воєнний час ерозійні процеси матимуть ще більший кумулятивний вплив.

Не слід забувати, що до ерозії ґрунтів під час війни призводять не лише вибухи боєприпасів, а й прямі пошкодження ґрунтового покриву важкою технікою, а також вириті фортифікаційні споруди та окопи різних типів. Враховуючи, що більшість військових дій у 2022 році відбуваються у зоні поширення родючих ґрунтів України та Європи, вплив забруднення та ерозії на сільське господарство буде дуже значним. І, мабуть, навіть більш значним, ніж на дику природу.

Що робити із землями, пошкодженими внаслідок бойових дій?

Найлегше рішення безпечне для людей та екосистем – просто залишити забруднені боєприпасами території. Як це, наприклад, зробили у Червоній зоні (Zone Rouge фр.) у північно-східній Франції. Понад 1200 км² родючої французької землі в районі Верденської битви були визнані владою як “повністю порушені”, була введена сувора заборона доступу; територію було класифіковано за ступенем ушкодження.

Згодом шляхом очищення площу особливо ураженої зони вдалося знизити до 100 км (приблизно розміром з Париж), втім, туди все ще заборонено в’їжджати і використовувати землю в сільському господарстві. Для місцевих аграріїв та селян, безумовно, це була величезна втрата. Адже перед тим, як територія поблизу Вердена стала полем бою, це був розвинений сільськогосподарський регіон, усіяний маленькими селами. Тому спокуса повернути землі в обіг, а цим і підняти економіку країни була дуже сильною. Перша промислова свиноферма тут була створена ще 1929 року у менш небезпечній зоні. Втім, фермери із повторно заселених «жовтих» і «блакитних» зон досі ризикують своїм здоров’ям, підриваючи трактори на столітніх мінах, що не розірвалися. Хоча роботи з розмінування ще не зупинені, місцева влада дає оцінку в 300-700 років, які необхідні для повного очищення території нинішніми темпами. Масштаби забруднення та пошкодження ґрунтів в окремих районах Сходу та Півдня України, що сталися навесні 2022 року під час російсько-української війни, – не менше масштабів подій у Вердена, які відбувалися століттям раніше.

Незалежно від економічного статусу країни, по всьому світу мільйони мінних гектарів залишаються під забороною – у Північній Африці, Азії, Південній Америці та Європі³. У Лівії третина (!) суші вважається начиненою наземними мінами та боєприпасами, які не розірвалися під час Другої світової війни⁴.

Зазвичай держави, землі яких серйозно постраждали від обстрілів, пропонують альтернативу “вибуховому” фермерству – вилученню таких територій з обігу. Таке рішення ухвалила Франція в 1918 році, країни Балканського півострова після війни 1999 (через забруднення ґрунтів від розривів снарядів було вилучено із с/г використання 120 000 га та 2,5 млн га земель відповідно) та деякі інші. З огляду на хімічне, а іноді й радіоактивне забруднення ґрунту та води, у різних місцях природа відновлюється по-різному. У деяких місцях “Червоної зони” рослинність не може відновитися вже більше століття.

Втім, на тій території, де довгі роки не ступала нога людини, рослини змогли відвоювати колись забрану в обробку людиною територію, а вирви від вибуху боєприпасів стали частиною ландшафту, заповнившись водою та утворивши нові типи оселищ.

Реабілітація землі, розчленованої вирвами, є ресурсовитратним шляхом, тому рішення щодо нього слід приймати з урахуванням аналізу щільності та важкості наслідків ушкоджень. Адже альтернативний сценарій – “залишити територію у спокої та дати природі відновитися” – не вимагає жодних засобів.

В’єтнамці в 1986 році вирішили заповідати ліси, що особливо постраждали від хімічного ураження (розпорошення армією США діоксину з літаків) під час В’єтнамської війни, створивши Nui Cam Nature Reserve. Команда вчених цілеспрямовано працювала над тим, щоб відновити ліси В’єтнаму в тій кількості, в якій вони росли там до 1940-х років, з деяким промисловим резервом. Їм це вдалося зробити у 2010 році.

Саме такий сценарій вважаємо найбільш раціональним для окремих районів України, де угіддя особливо постраждали від бойових дій. Альтернативою цьому рішенню є вкрай ресурсовитратні та сумнівні варіанти:

Вирівняти та знову засіяти?

Вивчення рівня забруднення на таких величезних площах навряд чи можливе найближчими роками і вимагатиме набагато більших коштів, ніж розмінування. Неминучим є те, що частина територій дійсно має неприпустимо великі рівні забруднення, але чітко окреслити такі території в результаті лабораторних досліджень – непідйомне завдання. З іншого боку – використовувати територію для сільського господарства до таких досліджень – означає наражати споживачів на ризик. У такому разі ми пропонуватимемо на експорт або самі споживатимемо хімічно забруднене зерно або масло.

Вирощувати біопаливо?

Ситуація із можливостями вирощування біопалива на забруднених землях дуже схожа на ситуацію із вирощуванням продуктів харчування. Питання міграції забруднювачів із ґрунту в біопаливо вивчено погано та гарантувати дотримання стандартів якості біопалива та безпеку його виготовлення неможливо з тих же причин, що описані вище у ризиках для вирощування сільгосппродукції.

Забудувати?

Є, звичайно, і варіант забудови пошкоджених ландшафтів. Тоді територія вимагатиме ретельного розмінування на великих площах і, знову ж таки, безпеку життя в такому місці гарантувати буде неможливо. Неможливо протягом, мабуть, сотні років. Крім того, містобудівна специфіка у вітряній та посушливій степовій зоні змушує розміщувати населені пункти у долинах річок та балках, де вони будуть захищені від вітру та природним шляхом більш зволожені. Але більшість пошкоджених боями територій – це орні землі на плакорах – вітряних незахищених рівнинах.

При цьому створення “червоних зон” одночасно стане і виконанням вимог чинного законодавства України щодо консервації земель та запобігання опустелюванню. Крім того, Європейська стратегія захисту біорізноманіття до 2030 року передбачає виведення з обробітку 30% усіх сільськогосподарських земель ЄС! Прекрасна нагода долучити й українські землі до цієї важливої ініціативи.

Між іншим, саме Україна має поки що найбільший у Європі досвід виведення з обробки забруднених земель. Йдеться про Зону відчуження Чорнобильської АЕС, яка ще 30 років тому була полями колгоспів і зараз стала не просто найбільшою зеленою плямою в центрі Європи, а й набула статусу біосферного заповідника.

¹ Military actions in eastern Ukraine are a civilizational challenge for humanity [Воєнні дії на сході України — цивілізаційні виклики людству]. L’viv: Environment. People. Law. , 2015. — 136 p
² а) Derevyanchuk A. and M. Shelest. Artillery weapons and ammunition [Дерев`янчук А. Й., Артилерійське озброєння і боєприпаси]. Sumy: Sumy State University, 2010. – 415 p.
b) A. Westing et al. Explosive Remnants of War. Mitigating Environmental Effects. 1985. P. 121

³ Westing AH, editor. Explosive remnants of war: mitigating the environmental effects. London (UK): Taylor & Francis; 1985.
⁴ Sgaier K. Explosive remnants of World War II in Libya: impact on agricultural development. In: Westing AH, editors. Explosive remnants of war: mitigating the environmental effects. London (UK): Taylor & Francis; 1985. p. 33-7.