Ми продовжуємо аналізувати вплив вторгнення Росії в Україну на різні екосистеми. У цьому тексті йтиметься про те, як бойові дії відбилися на транскордонних і найбільш «плинних» об’єктах – на річках. На тлі катастрофічних наслідків зміни клімату, які ми бачимо сьогодні по всьому світу, річки є одним із найважливіших екосистемних елементів та маркерів. Звичайно ж, вони вкрай чутливі і до забруднення, і до викликаних військовими діями змін інфраструктури та ландшафтів.
Про прямий і непрямий вплив війни, а також про плани відновлення ми поговорили з Євгеном Симоновим, координатором експертного відділу UWEC Work Group, співзасновником Green Silk Road Network, визнаним Російською Федерацією «іноземним агентом»
— Наскільки сьогодні актуальною є проблема забруднення річок, викликана військовим вторгненням в Україну? Що ми знаємо про такі забруднення? Яка різниця між військовими та промисловими забрудненнями?
— В умовах воєнних дій дуже складно оцінити стан водних об’єктів. Проте робота ведеться. Так, дуже корисне зведення про порушення у водопостачанні та пошкодження гідротехнічних об’єктів, а також про санітарно-епідеміологічні наслідки опублікували нещодавно CEOBS та ZOI Network. До того, що там сказано про вплив на водокористування, мені додати нічого, а от про річкові екосистеми ми можемо поговорити. Хоча повторюся, оцінити безпосередній вплив війни на них важко.
Якщо у вас немає регулярного моніторингу, не проводиться постійне вимірювання забруднюючих речовин у воді, то ви не побачите динаміку. Звичайно ж, проводити постійний моніторинг під час військових дій дуже складно. Тим більше, що і динаміка може бути непередбачуваною – ми не знаємо, коли будуть обстріли та руйнування, які призведуть до забруднення водойм.
Іншими словами, ми не маємо даних для розуміння повноцінної картини. Однак тут варто зауважити, що всі екологи світу вважають біоіндикацію найбільш вдалим показником якості стану водойми. Живі істоти швидко реагують на отруйні речовини чи інші негативні чинники. Тому якби водоймища були сильно забруднені токсинами, то ми спостерігали б мор риби.
Однак приклади великомасштабної загибелі іхтіофауни за час вторгнення зустрічалися нечасто. За всю війну я бачив такі свідчення, мабуть, лише двічі (йдеться саме про прісноводні водоймища). Одного разу це було пов’язано з проривом на очисних спорудах.
Так як випадків небагато, а приховати мор риби не можна, то є підстави для припущення, що забруднення річок поки що не мають великомасштабних біологічних наслідків. На мій погляд, якби таке було – обов’язково з’явилося б у медіа.
Але, з іншого боку, всі наземні забруднення рано чи пізно потраплять у воду й у ряді районів може спостерігатися хронічне отруєння вод. Найбільш проблематичним, ясна річ, є Донбас, де найбільше промислових об’єкті руйнується війною.
Щодо різниці між промисловими забрудненнями та викликаними такими аномальними явищами, як бойові дії, то вона, звичайно, суттєва. На промислових підприємствах ми можемо поставити очисні споруди. За бомбардування таке зробити неможливо. Тому якщо якісь забруднюючі речовини систематично потрапляють у водотоки внаслідок військових дій, то боротися з ними буде набагато складніше.
— З початку війни зафіксовано кілька випадків руйнування гребель та дамб, що викликало затоплення територій. Про Оскільське водосховище та наслідки підриву Казаровецької греблі на річці Ірпінь ми вже писали. Сьогодні експерти активно обговорюють можливість підриву Каховської ГЕС. Які екосистемні наслідки можливої руйнації греблі виділили б ви? Наскільки це небезпечно?
— Я б говорив не лише про затоплення, а й про весь комплекс проблем, пов’язаний із руйнуванням гідротехнічних споруд під час війни. Також варто врахувати, що кожен випадок – індивідуальний. Тому що, наприклад, якщо на Оскільському водосховищі підрив греблі просто призвів до нормалізації течії у більш природному режимі і врешті до спуску водосховища, то в Ірпені внаслідок підриву греблі сталося затоплення заплави річки водою Київського водосховища. Це зовсім різні події щодо наслідків та впливів.
Найбільше занепокоєння, насамперед з точки зору гуманітарних питань, викликають водосховища на самому Дніпрі. На даний момент – Каховська гребля. Вона може постраждати як від артилерійських обстрілів, так і під час підриву у разі відступу армії. Як це сталося під час вибуху греблі на ДніпроГЕС у серпні 1941 року.
У разі підриву греблі виникне велика хвиля штучної повені, яка випорожнить якусь частину Каховського водосховища. Це призведе до зміни русла, знесе рослинність, підмиє береги. Фактично затопить усю історичну пойму Дніпра вниз від Каховської ГЕС.
Також варто врахувати наноси, які вал води понесе із водосховища. Ці наноси можуть містити велику кількість токсичних речовин. Мабуть, це одна з головних небезпек при знесенні чи прориві будь-яких гребель. Враховуючи, що водосховище розташоване у великому промисловому та сільськогосподарському районі, там багато що могло накопичитися.
Однак у мене немає конкретних даних про токсичність та розташування відкладень наносів у Каховському водосховищі. Можна припустити, що в результаті прориву зноситимуться вниз за течією токсичні відкладення розташовані безпосередньо біля самої греблі. Інші залишаться лежати по берегах Дніпра, розноситимуться пиловими бурями, а потім їх затягне рослинність.
Крім того, є небезпека того, що спуск водосховища вплине на питання безпеки Запорізької АЕС. Адже охолодження реакторів якраз іде за рахунок вод Каховського водосховища. Про це фахівці та експерти говорять не так часто. Я їх розумію, адже є набагато реалістичніші загрози, такі як постійні обстріли станції.
Тут, щоправда, варто відзначити, що АЕС живиться з величезного ставка – «охолоджувача» – вичленованого з тіла водосховища, автономного з об’ємом 43 мільйонів кубів води. Це означає, що миттєво спуск водосховища на АЕС не вплине. Там є часовий запас. Однак наскільки його вистачить і яких заходів необхідно буде вжити у разі обміління водосховища – це актуальне питання, яке необхідно ставити інженерам.
Зрештою важливо пам’ятати, що у разі прориву греблі у заплаві на лівому березі є чимало населених пунктів. Всі вони виявляться під водою буквально відразу, що може призвести до людських жертв. Ми не знаємо, наскільки швидко в умовах військових дій можна буде здійснити евакуацію.
Не слід забувати, що до Каховського водосховища «прив’язано» близько чверті мільйона гектар поливних земель. Які перестануть зрошуватись. Не думаю, що водозабори там достатньо глибокі, щоб пережити обміління. Їх переобладнання потребуватиме великих грошей і часу. Тому спуск водосховища, особливо в сезон поливу, може стати великою шкодою для сільського господарства.
— Сьогодні багато говорять про плани відновлення України. На які пункти з погляду водоохоронних практик ви звернули б увагу? Яке має бути відношення до річок при відновлення країни?
— Важливо, щоб відновлення сприймалося як можливість зробити щось краще, стійке та орієнтоване на охорону природи. Значна частина зруйнованих сьогодні міст – це спадщина радянського минулого, вони планувалися та будувалися без урахування басейних чи ландшафтних принципів.
Щодо якихось ідей, то тут варто врахувати базові речі. Наприклад, щоб відновлення відбувалося на тлі покращення планування басейнового управління, де річки розглядаються як єдина природно-техногенна система, за умов якої існують люди та природа. Відбудовувати інфраструктуру вздовж річок, спираючись лише на принципи адміністративного поділу буде помилковим.
Басейнове планування має змінюватися в дусі європейських законів, тим більше, що саме цей напрямок розвитку обрала Україна. Це означає, що має застосовуватись Водна директива Євросоюзу, в якій саме багато уваги приділяється басейновому управлінню. Директивою передбачається приведення водних об’єктів до «хорошого екологічного стану». Це означає, що плани з управління басейнами повинні передбачати відновлення водних екосистем та їх екологічних функцій. Це передбачає увагу і до якості води, і до розташованим у басейнах штучним бар’єрам, і до забудови заплав etc.
Природний стік великої кількості річок було порушено в епоху радянської індустріалізації та «меліорації». Зрозуміло, що значна частина заводів, зруйнованих під час війни, не буде відновлена, оскільки ці промислові центри вже застаріли і не актуальні. Виникає питання, що будуватиметься на їхньому місці. Як відшкодовуватимуться екологічні втрати річок і водойм, що накопичились з часів розвитку радянської промисловості. Допомогти у вирішенні може нещодавно ухвалений у Євросоюзі закон про відновлення екосистем.
Якщо говорити не про принципи, а про конкретні проекти, то, звичайно ж, бажано переглянути власне практики містобудування у річкових долинах. Наприклад, має бути припинена часта практика забудови заплав. Також в України все ще у планах створення великої кількості гребель на річках, у тому числі для вироблення електричної енергії. Що не виправдано ані економічно, ані екологічно. Це підтверджує досвід Європи.
Також важливо, щоб до участі в обговоренні та вирішенні питань річок та інших водойм залучалися місцеві спільноти. Необхідно проводити екологічну просвіту, показувати переваги та недоліки того чи іншого способу регулювання водотоків. Щоб люди могли самі вирішувати, що буде корисно для їхнього регіону, а не діяти відповідно до вимог, які «спускаються зверху».
— Війна має як прямі, так і непрямі наслідки. У тому числі і для організацій, які займаються захистом річок. Наскільки я знаю, ваші колеги зіткнулися з політичним переслідуванням у Монголії.
— Так, справді ми зіткнулися з переслідуванням. Яке може бути представлене як непрямі наслідки війни.
Ще у 2014 році я був без суду та слідства висланий з Монголії та зарахований до списку осіб, які становлять потенційну загрозу безпеці країни. Пов’язано це було з тим, що я успішно переконував місцевих чиновників та адміністраторів у відсутності необхідності будувати великі греблі. Демонструючи, що є інший спосіб вирішення як питань водопостачання, так і питань виробництва електроенергії.
Оскільки в результаті виражених нами публічно на багатьох майданчиках сумнівів в безпеці та корисності цих проектів їм не вдалося побудувати греблі на річках, що течуть в Росію, то на початку серпня монгольські чиновники та медіа оголосили, що у Монголії діє шпигунська мережа, керована урядом Російської Федерації. Мета якої – продовжити енергетичну кабалу Монгольської держави. Хоча від Росії країна отримує лише 5% електроенергії, 15% – від Китаю.
Все це призвело до того, що моїх монгольських колег сьогодні намагаються засудити за статтею «саботаж» та за статтею «участь у шпигунській мережі», зокрема за співпрацю з «іноземними агентами». Тобто зі мною. Адже Російська Федерація у 2021 році зарахувала мене до лав «іноземних агентів», а монгольські спецслужби тепер стверджують, що це було «прикриття» для моєї підривної діяльності.
Також на початку серпня міністр юстиції заявив, що кожен, хто висловить сумнів у стратегічних проектах розвитку Монголії – будівництві гребель, вугільних станцій, перекидання вод тощо – йому чи їй буде подано обвинувачення за статтями саботаж та шпигунство. Також з «саботажників» будуть стягнуті гроші за завдані збитки, спричинені втраченою можливістю реалізації проекту.
Проти переслідування екологічних та цивільних активістів у Монголії вже підписали лист понад 130 організацій по всьому світу.
Фактично Монголія «творчо» запозичила європейську модель критики енергетичної залежності від Росії та, спотворивши її, представила як звинувачення цивільному суспільству. Виходять є «ворожі іноземні агенти», які заважають розвиватися країні. Такі непрямі наслідки війни в Україні можуть виявлятися і в інших країнах, бо, на жаль, вороги природи використовують військову риторику та військові страхи у своїх власних цілях.
— Чи можна сказати, що на тлі енергетичної кризи, викликаної війною, почали активніше будувати ГЕС в інших країнах? Наприклад, у Туреччині.
— Ви знаєте, з енергетичної точки зору будівництво ГЕС не має особливих переваг. Цього року Міжнародне Агентство з відновлюваної енергії нарешті прямо оголосило, що гідроенергетика стала дорожчою, ніж сонячна чи вітрова. Та ГЕС у Монголії, проти якої ми виступали, обійдеться у суму не менше трьох тисяч доларів за кіловат встановленої потужності. Якби Китай, у якого уряд країни збирається брати позику, поставив замість греблі сонячну електростанцію, то це обійшлося б у двічі чи тричі дешевше.
Тож економічної чи енергетичної вигоди у будівництві ГЕС немає. Але є вигода від великомасштабних проектів – можна залучати до робіт велику кількість людей. Це короткостроковий спосіб боротьби з економічними кризами, що наочно демонструє той самий Китай. Там сьогодні знову активізувалися грандіозні забудови, зокрема у заплавах річок. Проте будують не ГЕС, які показали свою нерентабельність, а інші гідротехнічні споруди.
З іншого боку, як і в Монголії, будівництво ГЕС може анонсуватись як спосіб подолання «енергетичної залежності від Росії», а насправді ж представляти собою шкідливий із погляду довгострокових цілей розвитку проект. Зараз це відбувається, наприклад, у випадку вкрай спірного проекту Рогунської ГЕС у Таджикистані, можливість допомоги у створенні якої сьогодні розглядає європейська бюрократія.
— Можете навести інші приклади впливу війни та викликаних нею соціальних, політичних та екологічних протистоянь на ситуацію з річками у світі?
— Окрім деяких питань забезпечення судноплавства Дунаєм, а також окрім питань щодо річок, які протікають територією Росії та України, прямого впливу ми не помітили. Однак якщо звернутися до історичної перспективи, то можна побачити, що війни безпосередньо впливають на управління загальними водними басейнами. Я можу навести приклади Амура та Рейна.
Так, у 1950-х роках СРСР та Китай домовилися про створення каскаду гребель, які мають перегородили транскордонні річки Амур і Аргунь по всій їх довжині. Це призвело б до зникнення живої річки та до перетворення її на серію зарегульованих озер.
Однак після конфлікту навколо Даманського острова в 1969 році схему зарегулювання Амура було заморожено, що фактично врятувало річку. Наново вона почала обговорюватися лише у 1986 році і з того часу нам довелося докласти багато зусиль, щоб переконати сторони в безглуздості та безперспективності цього проекту. Але можна сказати, що в середині минулого століття від техногенного перетворення унікальну річку врятував саме конфлікт, що виник між країнами.
Інший приклад, який мене вразив – це Рейн. Якщо ви приїдете на кордон Франції та Німеччини в Ельзасі, то на німецькій стороні побачите зарослий маленький струмок. А по території французького Ельзасу йтиме величезний канал, який несе близько 90% рейнських вод. Все це виглядає як грубе та насильницьке «викрадення» річки з її природних умов. Цілу річку взяли як контрибуцію у війні, штучно змінивши її русло після програшу Німеччини у Першій Світовій. Я вважаю, що це великий урок для всіх воєн – не можна знищувати живі річки задля досягнення політичних цілей. Врегулювання питань за підсумками війни не має бути руйнівним для природи і принизливим для народів. Чим завершився Версальський мир, ми всі добре пам’ятаємо.
Насамкінець я хотів би підкреслити, що поки війна не закінчилася, ми не зможемо виробляти найкращі рішення щодо управління та охорони річок на майбутнє. Коли бойові дії припиняться, буде встановлено лінію кордонів, можна буде планувати, як організувати стале використання річок і як зробити так, щоб вони надавали нам максимум екосистемних послуг, зберігаючи при цьому свою природність.
Інтерв’ю взяв Олексій Овчінніков
Переклад – Юлія Спінова
Comments on “Війна та річки. Інтерв'ю з Євгеном Симоновим ”