Поліна Цибульська
У сучасному світі, де збройні конфлікти стають дедалі частішими, екологічні наслідки війни виходять за межі кордонів, загрожуючи не лише локальним екосистемам, а й глобальній стабільності. Ця стаття має на меті познайомити читача з Конвенцією про оцінку впливу на довкілля в транскордонному контексті (Espoo Convention, прийнятою в 1991 році), яка є ключовим інструментом міжнародного екологічного права для запобігання шкоді від проєктів з потенційними транскордонними ефектами.
Конвенція створювалася для мирного часу, за якого держави планують інфраструктурні проєкти — від гребель і АЕС до каналів — з урахуванням передбачуваних наслідків, проводячи обов’язкові консультації, обмін інформацією та оцінки впливу на довкілля, як це передбачено статтями 2–5. Вона базується на принципах співпраці та запобігання шкоді, дозволяючи країнам узгоджувати дії для захисту трансграничних елементів довкілля, таких як річки, ліси чи моря.
Однак війна руйнує робочі механізми концепції. Бойові дії є непередбачуваними, комунікація між сторонами конфлікту перервана, а доступ до уражених територій обмежений через мінування та інші небезпеки. Сьогодні все більш актуально звучить питання, чи може Конвенція ESPOO застосовуватися для оцінки екологічних наслідків війни та її непрямих транскордонних ефектів?
Досвід України, де війна йде з 2014 року, а повномасштабне вторгнення Росії спричинило масове забруднення Чорного моря та річок, ілюструє прогалини в механізмах Конвенції. Водночас досвід інших війн підкреслює її потенціал у післявоєнному періоді, зокрема як інструменту для координації транскордонної оцінки впливу на довкілля та розвитку екологічної співпраці між Україною і сусідніми державами у відновленні спільних екосистем Чорноморського та Дунайського регіонів.
Ця тема актуальна не лише для фахівців, а й для всіх, хто розуміє, що екологічні наслідки конфліктів стосуються кожного з нас.
Нормативна архітектура ESPOO. Процедура як гарантія запобігання шкоди
Конвенція ESPOO є фундаментальним інструментом міжнародного екологічного права, прийнятим у 1991 році під егідою Європейської економічної комісії ООН (UNECE). Вона діє як рамковий документ, що зобов’язує понад 45 держав-учасниць оцінювати потенційні транскордонні впливи великих проєктів — від будівництва гребель, атомних електростанцій чи каналів до промислових комплексів і транспортних магістралей — з метою запобігання шкоді для сусідніх країн.
Україна ратифікувала Конвенцію 20 липня 1999 року і є її повноправною учасницею. Серед сусідніх країн Конвенцію також ратифікували Польща (1997), Румунія (2001), Словаччина (1999), Угорщина (1997). Росія підписала Конвенцію 6 червня 1991 року від імені СРСР, однак так і не ратифікувала її.
Основна мета — забезпечити, щоб жодна держава не здійснювала діяльність, яка може завдати значної шкоди довкіллю за кордоном, без попередніх консультацій і узгоджень. Ключові статті Конвенції (2–7) детально описують процедуру: стаття 2 встановлює загальні принципи, включаючи обов’язок запобігати шкоді та проводити оцінку впливу на довкілля (ОВД/EIA); статті 3–5 регулюють механізм повідомлення (notification) ураженій стороні про потенційні ризики, організацію консультацій та спільну оцінку наслідків; стаття 6 передбачає прийняття остаточного рішення з урахуванням зауважень сусідів, а стаття 7 — постпроєктний моніторинг.
Додаток I перелічує типи проєктів, які підпадають під Конвенцію, як, наприклад АЕС чи великі греблі, підкреслюючи необхідність оцінки їхнього впливу на водні ресурси, повітря та біорізноманіття.
Центральним поняттям є “proposed activity” (планована діяльність), яке формує каркас Конвенції. Воно передбачає контрольовані, заздалегідь сплановані проєкти, де держави можуть передбачити наслідки та організувати процедури оцінки впливу на довкілля. Наприклад, будівництво таких інфраструктурних об’єктів, як канал чи ГЕС, вимагає чіткого плану, де оцінка впливу стає інструментом запобігання шкоді, забезпечуючи баланс між розвитком і захистом довкілля.
Однак війна не вписується в цю рамку. Воєнні дії — є не “планованою діяльністю”, а хаосом, в якому відсутні контроль, планування та можливість оцінки. Атаки гребель чи промисловіх об’єктів, як то руйнування Каховської ГЕС у 2023 році, що спричинило затоплення великих площ територій і забруднення Чорного моря, не піддаються попередній оцінці через непередбачуваність і відсутність співпраці.
Тобто Конвенція стає менш ефективною для безпосередніх наслідків конфліктів, де консультації та інші процедури є неможливими. Водночас ESPOO може застосовуватися для аналізу непрямих ефектів, таких, як відновлення після руйнувань — оцінка впливу відбудови технічних споруд чи каналів, щоб уникнути нових транскордонних ризиків для сусідніх країн. Таким чином, архітектура Конвенції слугує гарантією запобігання шкоди в мирний час, але потребує адаптації для воєнних реалій.
Замість реакції на хаос війни Конвенція може стати інструментом планування «зеленої» відбудови: перед фінансуванням будь-якого проєкту обов’язково проводиться транскордонна оцінка впливу на довкілля. Це дозволяє зупинити подальше поширення забруднення і запобігти його транскордонним наслідкам для сусідніх держав.
Важливим доповненням до Конвенції ESPOO є Протокол про стратегічну екологічну оцінку (СЕО) (Kyiv Protocol on Strategic Environmental Assessment, SEA), підписаний у Києві 21 травня 2003 року та набув чинності 11 липня 2010 року. На відміну від самої Конвенції, яка фокусується переважно на оцінці впливу окремих проєктів (project-level EIA), Київський протокол поширює принципи оцінки на вищий рівень — політики, плани та програми (strategic level). Він вимагає від держав-учасниць проводити стратегічну екологічну оцінку ще на етапі розробки державних стратегій, секторальних планів чи територіальних програм, що дозволяє враховувати екологічні наслідки набагато раніше і ширше.
У контексті воєнних дій та післявоєнного відновлення Київський протокол може бути навіть більш корисним за базову Конвенцію. Він дає можливість оцінювати не окремі відновлювальні проєкти, а цілі національні чи регіональні плани відбудови — наприклад, стратегію відновлення водного господарства басейну Дніпра чи програму реабілітації прибережних зон Чорного моря. Такий стратегічний підхід допомагає виявити кумулятивні та транскордонні ризики на ранніх етапах і інтегрувати екологічні вимоги у загальну політику відновлення, а не реагувати на них постфактум.
Україна, як сторона обох документів, активно використовує СЕО у процесі європейської інтеграції. До прикладу, проведення стратегічної екологічної оцінки та транскордонних консультацій щодо добудови енергоблоків № 3 і № 4 Хмельницької АЕС відповідно до Київського протоколу СЕО та Конвенції ESPOO. Проєкт передбачає завершення будівництва двох блоків, які були заморожені ще в радянські часи. Оскільки станція розташована у західній частині України, проєкт має потенційний транскордонний вплив на Польщу, Румунію, Молдову, Словаччину та Угорщину (радіаційна безпека, вплив на басейн Дніпра та повітряне середовище).
Україна офіційно надіслала нотифікації сусіднім державам у 2024 році. Найактивніші консультації відбулися з Польщею: 14 січня 2026 року пройшла віртуальна зустріч, на якій українська сторона надала необхідні матеріали та відповіді на запитання польських експертів. За результатами консультацій сторони визнали їх завершеними.
Це один із найяскравіших сучасних прикладів застосування обох документів (ESPOO + Київський протокол) в Україні в рамках процесу євроінтеграції. Так, наприклад проєкт розвитку Хмельницької АЕС розглядається як стратегічний (входить до Ukraine Plan 2024-2027, с. 210), і водночас СЕО проводилася на рівні національної енергетичної стратегії.
Протокол дозволяє поєднувати оцінку впливу на довкілля з принципами сталого розвитку і громадської участі, що особливо важливо в умовах обмежених ресурсів та високих ризиків післявоєнного періоду. Таким чином, Київський протокол розширює інструментарій Конвенції ESPOO, перетворюючи його з реактивного механізму на проактивний інструмент планування.
Міжнародне фінансування може стати потужним каталізатором саме такого підходу. Донори можуть вимагати, щоб ця Конвенція була обов’язковою умовою для виділення коштів на проєкти, які будуть попереджати або ліквідувати забруднення — від очищення річкових відкладень (осадів) і ґрунтів до модернізації захисних споруд і систем моніторингу. Така оцінка впливу дозволяє не просто відновлювати те, що зруйновано, а заздалегідь передбачати, як саме ці заходи вплинуть на сусідні країни, а також коригувати їх у реальному часі. У результаті гроші працюють не на «латання дір», а на швидку нейтралізацію транскордонного забруднення.
Це перетворює Конвенцію ESPOO з формального інструменту на практичний механізм регіональної екологічної безпеки. Коли транскордонна оцінка стає передумовою фінансування, міжнародні донори фактично інвестують не лише в відновлення однієї країни, а в захист довкілля всього регіону. Таким чином, ESPOO може стати мостом між гуманітарною допомогою та довгостроковим екологічним плануванням, де кожна гривня, євро чи долар, спрямований на попередження і зниження забруднення, одночасно захищає інтереси всіх країн-сусідів.
Чи охоплює Конвенція ESPOO воєнні сценарії?
У тексті Конвенції ESPOO немає прямих згадок про війну чи збройні конфлікти — документ розроблений для мирного часу, з фокусом на кооперацію між державами в оцінці екологічних ризиків планованих проєктів. Відсутність спеціальних положень про воєнні сценарії створює суттєві прогалини: воєнні дії, які часто призводять до масової шкоди довкіллю — навмисні атаки на греблі чи промислові об’єкти — не підпадають під визначення “proposed activity” (планована діяльність), що є основою Конвенції.
Згідно зі статтею 1 Конвенції, “proposed activity” — це будь-яка діяльність або будь-яка істотна зміна в діяльності, що підлягає рішенню компетентного органу відповідно до актуальної національної процедури. Тобто, це діяльність, яка може мати значний транскордонний вплив і вимагає попередньої оцінки, але вона передбачає контрольовані, господарські чи інфраструктурні проєкти, де можливі планування та консультації.
Воєнні дії — це, навпаки, непередбачувані акти агресії, де оцінка впливу та консультації з ураженою стороною неможливі через хаос, небезпеку та відсутність діалогу. Наприклад, руйнування Каховської ГЕС в червні 2023 року не могло бути оцінене за Конвенцією ESPOO, бо не було “планованим” у сенсі Конвенції, а радше є актом екоциду.
Важливим винятком є стаття 2, абзац 8, яка дозволяє обмеження застосування Конвенції для проєктів, пов’язаних з національною безпекою, якщо це загрожує оборонним інтересам сторони. Це положення дає державам гнучкість у надзвичайних ситуаціях, але не охоплює агресію чи воєнні злочини — воно не захищає від відповідальності за навмисну шкоду, як, наприклад, під час атак цивільної інфраструктури. Аналіз у дослідженні Sergiusz Urban 2023 року підкреслює, що цей виняток не поширюється на збройні конфлікти, де потрібна інтеграція з міжнародним гуманітарним правом (IHL), однак Конвенція ESPOO лишається обмеженою.
Яскравим прикладом є наслідки конфлікту в Нагірному Карабаху. Обидві країни – Вірменія та Азербайджан, які є сторонами Конвенції ESPOO, зіткнулися з серйозним транскордонним забрудненням басейну річок Кура й Аракс. Бойові дії, пожежі, мінні поля та пошкодження промислових об’єктів призвели до потрапляння у річки важких металів, осадів та залишків боєприпасів. Забруднення поширилося вниз за течією, загрожуючи водним ресурсам обох країн, а також Каспійському морю.
Конвенція ESPOO формально не застосовувалася під час активних бойових дій у Нагірному Карабасі і не застосовується дотепер. Офіційної комунікації між Вірменією та Азербайджаном щодо застосування Конвенції після 2020 чи 2023 року не зафіксовано — ані в нотах МЗС, ані в поданнях до Implementation Committee UNECE, ні в підписаній мирній угоді 2025 року.
Хоча прямі державні переговори з цього приводу відсутні, незалежні експерти та аналітичні центри активно пропонують використовувати механізми Конвенції ESPOO та Київського протоколу як інструмент розбудови довіри і миру. Зокрема, автори Caucasus Edition рекомендують включити екологічну співпрацю під егідою Espoo у майбутню мирну угоду, вважаючи її засобом «деполітизації» екологічних питань. Однак такі пропозиції залишаються переважно теоретичними: в умовах глибокої взаємної недовіри та відсутності політичної волі Конвенція наразі існує лише як потенційний, але ще не реалізований інструмент постконфліктного врегулювання.
Практика застосування Конвенції ESPOO
Практика застосування Конвенції ESPOO розкриває серйозні виклики, особливо в умовах збройного конфлікту, коли механізми, передбачені для мирного часу, стикаються з реаліями війни. Серед ключових проблем — припинення комунікації між сторонами через бойові дії, що унеможливлює обов’язкові консультації та обмін інформацією; відсутність довіри, яка є основою для спільної оцінки впливу; обмежений моніторинг, коли доступ до уражених зон блокується мінами, обстрілами чи окупацією; руйнування інфраструктури, що призводить до непередбачуваних транскордонних наслідків. Водночас самі воєнні дії є джерелом масштабних транскордонних екологічних впливів — від забруднення водних систем і ґрунтів до поширення токсинів атмосферним повітрям.
Росія підписала Конвенцію ESPOO 6 червня 1991 року ще від імені РРФСР у складі СРСР. Після розпаду Союзу, РФ, як держава-правонаступниця, успадкувала цей підпис, але, згідно з реєстром ООН станом на 2026 рік, не ратифікувала її.
У 2013 році російський уряд востаннє серйозно розглядав питання ратифікації, однак після анексії Криму у 2014 році ці плани були остаточно відкладені. Міжнародна реакція на окупацію Криму та подальше погіршення відносин з Європою стали головним фактором, який змінив позицію Росії. Це означає, що на неї поширюється лише принцип “good faith” (добросовісності), закріплений у статті 18 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року — слабкий юридичний інструмент, який не створює обов’язків для оцінки чи консультацій.
Така асиметрія посилює виклики в конфліктах, де агресор може уникати відповідальності за транскордонну шкоду.
Прикладом використання Конвенції ESPOO Україною є будівництво глибоководного каналу Дунай-Чорне море через гирло Бистре в дельті Дунаю, яке розпочалось у 2004 році для покращення судноплавства та експорту. Ця територія є частиною Дунайського біосферного заповідника ЮНЕСКО. Проєкт включав днопоглиблення (dredging), що загрожувало біорізноманіттю: порушення гідрологічного балансу, забруднення осадами, втрата осетрових риб та руйнування екосистем.
Румунія подала скаргу до UNECE про порушення Конвенції ESPOO через відсутність консультацій і оцінки транскордонних ефектів на дельту Дунаю (спільну для декількох країн), що могло вплинути і на водні ресурси Молдови.
У 2006 році експертна група UNECE виявила значні несприятливі транскордонні ефекти. У 2008 році на MOP Україна отримала попередження, роботи було зупинено. Розслідування тривало до 2022 року, коли укладено угоду з Румунією про моніторинг. Через війну в 2023 році канал було суттєво поглиблено для забезпечення експорту зерна альтернативним маршрутом — глибина збільшилась з 3.9 м до 6.5–7 м. Хоча в листопаді 2022 року Україна та Румунія підписали двосторонню угоду про подальшу співпрацю в рамках Конвенції ESPOO, а в травні 2025 року Implementation Committee зняв з України попередження (caution), реальний вплив цих домовленостей на довкілля залишається дискусійним.
Формально Конвенція дозволила врегулювати давній спір і створити механізм моніторингу. Однак у воєнних умовах повноцінний моніторинг екосистем дельти Дунаю був і є значно ускладненим. Крім того, пріоритети ЄС змістилися: логістична необхідність експорту зерна та підтримка України переважили екологічні вимоги. Як зазначається в офіційній відповіді Єврокомісії на запит Європейського парламенту, поглиблення каналу Бистре розглядалося в контексті транспортних схем ЄС, що фактично легітимізувало прискорені роботи. Що цікаво, гирло Бистре не включене в основну мережу транс’європейської транспортної мережі (TEN-T) як офіційний європейський коридор. Основним маршрутом через дельту Дунаю для ЄС залишається румунський канал Суліна.
У підсумку Конвенція виконала свою роль як дипломатичний інструмент, але не змогла запобігти подальшому тиску на вразливу екосистему дельти Дунаю.
Цікавим також є випадок з Nord Stream. Росія, як підписант без ратифікації, вибірково застосовувала Конвенцію ESPOO для газопроводу Nord Stream. Проєкт передбачав прокладання труб по дну Балтійського моря від Виборга (Росія) до Німеччини, проходячи через економічні зони Данії, Швеції, Фінляндії. Росія добровільно проводила ОВД та консультації, надсилаючи нотифікації залученим сторонам і організовуючи слухання, щоб легітимізувати проєкт і отримати згоду ЄС. При цьому взаємодії з Україною не зафіксовано — це підтверджує вибірковість Росії.
Цікаво також розглянути приклад Балкан. Після югославських війн 1990-х балканські країни використовували Конвенцію ESPOO для проєктів реконструкції.
Річки Дунай та Дрина зазнали забруднення від бомбардувань і пост-конфліктна стабілізація (Дейтонські угоди 1995) вимагала співпраці щодо гідроелектростанцій (ГЕС) та інших технічних споруд, які мають вплив на довкілля.
Прикладом є ГЕС “Бук Бієла” на річці Дрина, під час будівництва якої Чорногорія подавала скаргу у 2020 році на відсутність належних консультацій та оцінки транскордонних впливів, що призвело до розгляду в Implementation Committee Espoo. UNECE рекомендував провести повноцінну ОВД, оскільки проєкт був надто шкідливим: затоплення каньйону Тари (об’єкт ЮНЕСКО), зміна гідрологічного режиму, загроза біорізноманіттю та ризики для здоров’я населення. Комітет також зазначив порушення статей 3—5 Конвенції ESPOO через відсутність сповіщення з боку Боснії та Герцеговини про плановану діяльність та консультацій з Чорногорією, і рекомендував переглянути дозвіл з урахуванням нової ОВД. Аналогічно, Комітет вимагає “(b) Перегляд остаточного рішення щодо будівництва ГЕС “Бук-Бієла” з урахуванням результатів оцінки впливу на довкілля“, підкреслюючи шкідливість через кумулятивні ефекти з іншими ГЕС. Стаття Bankwatch критикує ОВД проєкту “Бук-Бієла” за ігнорування кумулятивних впливів у зв’язці з іншими ГЕС, наприклад, Фоча, що робить проєкт ще більш шкідливим для екосистем.
Іншим прикладом є теплова електростанція (ТЕС) Станарі (Боснія і Герцеговина), де Хорватія та інші сусіди скаржаться на відсутність транскордонної ОВД щодо забруднення повітря (SO2, NOx) та води.
То чи може Конвенція охоплювати екологічні наслідки воєнних дій та їхній непрямий транскордонний ефект?
Хоча у тексті Конвенції ESPOO немає прямих згадок про війну чи збройні конфлікти, існує перспектива паралельного використання ESPOO з міжнародним гуманітарним правом (IHL) та Женевськими конвенціями (1949, Додатковий протокол I 1977, ст. 35 та 55), які забороняють навмисну екологічну шкоду, таку, як атаки гребель чи забруднення води.
Наприклад, у випадку руйнування Каховської греблі, де затоплення спричинило забруднення Дніпра та Чорного моря, Конвенція ESPOO може допомогти в післявоєнній оцінці впливу на довкілля для сусідніх країн, таких, як Румунія чи Болгарія, або у поєднанні з принципами Женевських конвенцій про заборону широкої, довгострокової та серйозної шкоди довкіллю.
Конвенція ESPOO може бути корисною для:
1. Оцінки впливів проєктів відбудови на довкілля, як відновлення технічних споруд чи промислових об’єктів, де ОВД забезпечить попередження нових транскордонних ризиків від реконструкції;
2. Координації проєктів відновлення морських, водних та інших екосистем, наприклад очищення Чорного моря від мазуту після розливу 2024 року, через спільні моніторинг та консультації;
3. Управління транскордонними екологічними ризиками, такими, як оцінка кумулятивного впливу мінних полів чи хімічного забруднення на сусідні країни.
Конвенція ESPOO може в перспективі слугувати інструментом для “зеленої” відбудови в конфліктних регіонах, де оцінка післявоєнних проєктів запобігає новим кризам. Для України це означає потенціал для координації з ЄС-сусідами у відновленні екосистем, як басейн Дніпра, де ризики забруднення вимагають спільних дій.
У практиці повоєнних Балкан Конвенція використовувалася для проведення оцінки впливу на довкілля при плануванні гідроенергетичних об’єктів. І хоча формально це призвело лише до певних процедурних кроків і формування рекомендацій провести нову оцінку впливу, реального вирішення екологічних проблем не відбулося — проєкти продовжують викликати серйозне занепокоєння щодо затоплення територій, зміни гідрологічного режиму та загрози об’єкту природної спадщини ЮНЕСКО.
Це свідчить про те, що навіть у постконфліктному контексті Конвенція частіше виконує лише роль дипломатичного інструменту, а не ефективного механізму захисту екосистем. Проте Конвенція ESPOO може слугувати важливим інструментом координації екологічних аспектів відновлення, сприяти оцінці ризиків, відновленню екосистем та розвитку міжнародного співробітництва у сфері екологічної безпеки.
Джерело головного зображення: eu4environment
