Нафтова ескалація. Руйнування нафтової промисловості під час війни та її екологічні наслідки

Євген Симонов

Стаття аналізує екологічні наслідки воєнних атак на нафтогазову інфраструктуру. Приводом для написання статті стала екологічна катастрофа у квітні 2026 року на Чорному морі із центром у Туапсе, яка призвела до зміни висвітлення у ЗМІ екологічних наслідків війни на території Росії. Військові кампанії з руйнування нафтової промисловості та впливу на довкілля та людей розглядаються в контексті повномасштабного вторгнення Росії в Україну, воєн минулого та міжнародного права.

До 2026 року екологічні наслідки повномасштабного вторгнення для Росії були менш вираженими, ніж для України. Крім того, жодних достовірних даних про екологічні наслідки в РФ у публічному просторі досі немає, як і можливостей для прозорого громадського моніторингу. До 2026 року ситуація змінилася – наслідки від ударів по нафтовій інфраструктурі Росії вийшли на новий рівень і відкрито обговорювалися в російському громадському просторі.

Україні, яка натерпілася від тотальних російських обстрілів, нарешті вдалося налагодити систематичні удари у відповідь по кровоносній системі ворога — інфраструктурі нафтової промисловості та експорту РФ. Зворотною стороною цього військового успіху є суттєві негативні екологічні та іміджеві наслідки пожеж та розливів нафтопродуктів, викликаних цими атаками. І хоча відповідальність за гуманітарно-екологічний збиток від цієї війни в цілому лежить на Росії як агресорі, проте, на думку автора статті, слід уважно документувати екологічні впливи війни на її території та шукати шляхи зниження шкоди природним екосистемам та цивільному населенню.

Нафтові війни минулого

Атаки на об’єкти нафтової промисловості противника не є чимось новим у військовій історії. Ще під час Першої Світової війни, у грудні 1916 року, команда британських інженерів у ході наземної операції знищила румунські нафтопромисли та нафтопереробні заводи (НПЗ) в районі м. Плоєшті перед наступом німецьких та австро-угорських військ. Внаслідок підпалу резервуарів близько 800 000 тонн нафти було спалено, десятки НПЗ знищено.

Під час Другої Світової війни НПЗ у тому ж Плоєшті, які постачали третину нафтопродуктів Німеччини, стали ціллю операцій союзників щодо позбавлення супротивника палива у 1941-1943 роках. Так, у ході операції Tidal Wave, 1 серпня 1943 року, близько 180 американських бомбардувальників B-24 успішно атакували дев’ять НПЗ навколо Плоєшті. У свою чергу, Німеччина, намагаючись порушити постачання паливом армії союзників, активно використовувала підводні човни для потоплення сотень танкерів. Так, 5 травня 1942 року, американський паровий танкер Munger T. Ball, який прямував з Техасу до штату Вірджинія з вантажем у 65 000 галонів бензину, був двічі вражений торпедами німецького підводного човна U-507 і негайно затонув приблизно за 80 миль на північний захід. Примітно, що плівки нафтопродуктів на поверхні моря в цьому районі були виявлені службами США в 2021 році, після чого було проведено операцію з відкачування бензину з ємностей танкера, який лежить на дні.

Екологічні наслідки від військових операцій проти нафтової промисловості добре вивчені на близькосхідних прикладах від Війни у Перській затоці у 1991 році до Війни у Перській затоці у 2026 році.

На початку 1991 року іракськими військами, які відступали з Кувейту, було підірвано понад 800 нафтових свердловин, з них понад 600 спалахнули. За даними Інституту прикладного системного аналізу (ІПСА) максимальна кількість нафти і газу, яка згоріла при нафтових пожежах, становила близько 355 000 тонн і 35 млн м³ на добу відповідно. Викиди діоксиду сірки оцінюються приблизно у 24 000 тонн на добу.

Сажа не поширилася на великі території, а випала з дощем і росою переважно над північною частиною Аравійського півострова. Великий обсяг частинок у повітрі вплинув на місцевий клімат і протягом кількох місяців температура була на 10 градусів Цельсія нижче, ніж у звичайні роки.

Нафта з нафтових свердловин утворила на суші мережу нафтових річок та озер загальним обсягом 10–20 млн тонн. Згодом нафта проникла у ґрунт на різну глибину. Обсяг розлитої в морі нафти оцінюється в 1–1.7 млн тонн, які забруднили 700 км берегової лінії Саудівської Аравії, Кувейту, Ірану, Бахрейну та Катару.

В результаті розливу більшість мангрових заростей і боліт уздовж постраждалого узбережжя було знищено нафтою. Від 50% до 90% крабів, амфіпод та молюсків також загинуло через нафту. Морські та навколоводні птахи постраждали від прямого забруднення пір’я нафтою та внаслідок попадання нафти в організм, головним чином через чистку пір’я.

За оцінками ІПСА, від 22% до 50% популяцій кількох видів бакланів та поганок загинули внаслідок розливу. Близько 100 000 куликів загинули прямо чи опосередковано внаслідок розливу нафти 1991 року. Приблизно через 10 років після розливу вивітряна нафта, яка збереглася під землею, все ще проступала на деяких пляжах.

Це була найбільша катастрофа такого роду в історії людства.

У порівнянні з “апокаліпсисом” 1991 року, судячи з доступних на сьогодні автору статті даних, агресія США та Ізраїлю проти Ірану в березні 2026 року щодо екологічних наслідків поки мала обмежений/точковий ефект. Атакувалися обрані газові поля, сховища, термінали, але без масових пожеж на нафтових свердловинах та витоків сотень тисяч тонн нафти у довкілля. Основні екологічні збитки в 2026 році завдали локальні пожежі/токсичні чорні опади в Ірані, але їхній розмах був істотно меншим, ніж у 1991. Проте забруднення повітря загрожувало здоров’ю мільйонів жителів Ірану, а потім і суміжних арабських країн, по яких припали удари у відповідь. Забруднення моря, викликане ударами по окремих судах, мало локальний характер.

Удари по Україні

Знищення української нафтогазової промисловості та інфраструктури стало одним із першочергових завдань російської армії. Наведемо кілька прикладів.

У ніч 26-27 лютого 2022 року ударами ракет було підпалено величезне нафтосховище у Василькові – фактично передмісті Києва. У зв’язку з пожежею та задимленням Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки того ж ранку проінструктував населення як убезпечити себе від токсичних забруднень. Жителі та головні пожежники Василькова вже мали досвід боротьби з такою пожежею, оскільки у 2015 році на цій же нафтобазі спалахнула наймасштабніша пожежа з відомих на той час аварій на нафтовій інфраструктурі країни, тоді вогонь знищив дві третини нафтобази у селі Крячки.

Через місяць після удару по Василькову, новий удар ракетами по нафтобазі 26 березня 2022 року біля села Великі Кривчиці у Львівській області призвів до пожежі та масованого забруднення повітря.

Масовані атаки 2 та 3 квітня 2022 року на Кременчуцький та Одеський НПЗ, теплоелектростанції (ТЕС) та кілька нафтобаз стали першою великою операцією щодо цілеспрямованого знищення елементів паливно-енергетичної інфраструктури України.

До кінця осені 2022 р. російська армія зосередилася на серійному знищенні об’єктів тепло- та енергопостачання міст, у тому числі нафто- та газосховищ, а також інфраструктури, яка транспортує паливо і ТЕС. Проте логіка “взяття ізмором” міського цивільного населення переважала усі наступні воєнні зими.

17 листопада 2022 року росіяни вперше обстріляли та пошкодили газодобувну інфраструктуру АТ “Укргазвидобування” на сході України.

За оцінками американських токсикологів, за перші 13 місяців війни в Україні було знищено 36 об’єктів зберігання палива, що призвело до викиду забруднюючих речовин внаслідок згоряння 108 тисяч тонн нафти, нафтопродуктів та бензину.

11 квітня 2024 року Росія вперше провела комбіновану атаку відразу на два підземні газосховища корпорації “Нафтогаз”, внаслідок чого було пошкоджено частину зовнішньої інфраструктури, але не самі підземні ємності у Львівській області.

Лише інфраструктура, пов’язана з транзитними нафто- і газопроводами, що проходять територією України (газопровід ”Братство”, нафтопровід ”Дружба” та інші), уникала цілеспрямованих ударів, поки забезпечувала російський експорт до Європи. Відмова України продовжити у 2025 році транзит російського газу призвела до різкої інтенсифікації атак на об’єкти компанії “Нафтогаз”. Якщо з 2022 по 2024 рік об’єкти компанії зазнали 172 атаки, то за 2025 рік компанією зареєстровано 229 атак.

За роки повномасштабного вторгнення було знищено всю нафтопереробну інфраструктуру країни, а видобуток газу впав на 40%. Сьогодні Україна змушена імпортувати 100% нафтопродуктів, які споживаються, і багаторазово збільшити імпорт газу.

Знищення паливно-енергетичного комплексу, включаючи нафтогазову промисловість, стало одним із найрезультативніших інструментів атак армії РФ у війні проти України, як з погляду підриву економіки, так і в плані морального тиску на громадянське населення. У 2026 р. РФ продовжує інтенсивні удари по об’єктах нафтогазової промисловості, які відновлюються, і пов’язаної з ними інфраструктури.

Екологічні наслідки російських обстрілів. Приклад Кременчуцького НПЗ

Найважливіший в Україні Кременчуцький НПЗ (проектна потужність 18 млн тонн нафти на рік) з 2022 по 2026 р. атакували понад 300 разів, але лише у 2025 році повністю вивели з ладу його потужності з переробки. Так, 5 травня 2026 року завод знову став мішенню великої ракетної атаки, внаслідок якої загинула ремонтна бригада із п’яти осіб. За даними дослідження соціально-екологічних наслідків атак на Кременчуцький НПЗ з квітня 2022 по вересень 2023, ці атаки не призвели до людських жертв, проте кілька людей отримали опіки.

В результаті обстрілів в атмосферу та ґрунт потрапили тверді частинки, оксиди азоту (NO_x), діоксид сірки (SO₂), леткі органічні сполуки, включаючи формальдегід, а також діоксини, фурани та чорний вуглець. Особливу токсикологічну небезпеку є пошкодження електропідстанції, де ізоляційні масла можуть містити поліхлоровані біфеніли, здатні при горінні перетворюватися на високотоксичні дибензофурани та дибензодіоксини.

Ризик для здоров’я цивільних осіб посилюється тим, що населення Кременчука збільшилося на третину за рахунок біженців. Ситуацію ускладнює вторинне забруднення від уламків (наприклад, азбесту) та використання при гасінні пожеж пін, які містять “вічні хімікати” (PFAS). Дим розносить токсичні частинки, які осідають та забруднюють ґрунти, що може призвести до вторинного забруднення вод та сільськогосподарських культур. Якщо територія нафтосховища не обвалувана належним чином, то може також статися розлив нафтопродуктів на навколишні землі та водоймища.

Загалом, ця картина наслідків є типовою для пожеж на нафтосховищах і додається до багатьох інших випадків атак на нафтову інфраструктуру, як в Україні, так і в РФ.

У зв’язку з відносно невеликим масштабом нафтопереробної промисловості та нафтосховищ в Україні, їхнє майже тотальне знищення в ході російських обстрілів, що принесло вкрай негативні, але відносно локальні екологічні наслідки, привертають менше суспільної уваги в ряді колосальних екологічних збитків від російського вторгнення в Україну. У чомусь Україні “пощастило” – вона не багата на нафту.

Чим дихає населення у зоні нафтових пожеж

Найбільш небезпечні для людини речовини, які виділяються при горінні нафти, можна розділити на кілька груп. Ось основні з них із зазначенням шляхів впливу та наслідків для здоров’я:

1. Чадний газ (CO – оксид вуглецю)

• Чим небезпечний: зв’язується з гемоглобіном крові в 200–300 раз сильніше за кисень → викликає гіпоксію (кисневе голодування тканин).
• Симптоми: Головний біль, запаморочення, нудота, непритомність, смерть (при концентрації >0.1–0.2% обсягу — летальний кінець за хвилини-години).
• Один із головних чинників загибелі людей під час пожеж на нафтобазах.

2. Бензол (C₆H₆) та інші леткі ароматичні вуглеводні (толуол, ксилоли, етилбензол)

• Чим небезпечний: відомий канцероген, викликає лейкемію та інші види раку крові. Також вражає нервову систему, кістковий мозок.
• Гострий вплив: Запаморочення, сплутаність свідомості, судоми.
• Хронічний: Анемія, імуносупресія, рак (навіть при низьких концентраціях при тривалому впливі).
• Виділяється у великих кількостях під час горіння бензину та легких фракцій нафти.

3. Поліциклічні ароматичні вуглеводні (ПАВ/PAHs) – бенз(а)пірен, нафталін та ін.

• Чим небезпечні: Сильні канцерогени (бенз(а)пірен – група 1). Викликають рак легень, шкіри, сечового міхура.
• Також: Мутагени, тератогени (шкода для плода), ушкоджують ДНК.
• Утворюються при неповному згорянні – особливо багато в чорному димі від мазуту та важких нафтопродуктів.

4. Діоксини та фурани (PCDD/PCDF)

• Чим небезпечні: Найтоксичніші органічні речовини (токсичність у тисячі разів вища, ніж у ціанідів).

Накопичуються в організмі, викликають рак, ендокринні порушення, імунодефіцит, репродуктивні проблеми.

• Утворюються при горінні домішок, які містять хлор, або в присутності металів-каталізаторів (навіть у малих кількостях є дуже небезпечними).

5. Сірководень (H₂S)

• Чим небезпечний: Дуже токсична нервово-паралітична отрута, яка блокує клітинне дихання ефективніше за чадний газ.
• Симптоми: Запах тухлих яєць (при низьких концентраціях), при >100– H₂S — миттєва втрата нюху → “вимкнення” захисного рефлексу, судоми, зупинка дихання та серця.
• Особливо багато при горінні сірчистої (кислої) нафти.

6. Оксиди сірки (SO₂, SO₃) та сірчана кислота в аерозолі

• Чим небезпечний: Викликають сильне подразнення дихальних шляхів, набряк легень, бронхоспазм. Під час випадання з осадами → кислотні дощі.
• Хронічно: астма, хронічні захворювання дихальних шляхів, серцево-судинні захворювання.

7. Оксиди азоту (NO, NO₂)

• Чим небезпечні: Сильний подразник для легень, викликає набряк легень з відстрочкою (до 24–48 г). Перетворюється в азотну кислоту → кислотні дощі.
• Хронічно: респіраторні захворювання, зниження імунітету.

8. Дрібнодисперсні частинки (PM₂.₅ та PM₁₀) + сажа (чорний вуглець)

• Чим небезпечні: Проникають глибоко у легені і кров → запалення, атеросклероз, інфаркти, інсульти, рак легень. Сажа — додатковий канцероген.
• Особливо небезпечними є за тривалого вдихання чорного диму.

Короткий рейтинг за небезпекою (за умов гострої дії в зоні пожеж)

1. H₂S (може вбити за секунди-хвилини)
2. CO (основна причина смерті під час пожеж)
3. Бензол + PAHs + діоксини (канцерогени – головна довгострокова загроза)
4. NO₂, SO₂ (набряк легень, кислотні дощі)
5. PM₂.₅ + сажа (серцево-судинні та респіраторні ризики)

Складність застосування міжнародного права для притягнення до відповідальності за атаки на об’єкти нафтогазової промисловості

За оцінками CEOBS та Європейського центру з конституційних прав та прав людини (ECCHR), застосування міжнародного права стикається з фундаментальною проблемою “потрійного порога”.

Згідно з Додатковим протоколом I до Женевських конвенцій та Римського статуту, екологічні збитки визнаються військовим злочином тільки в тому випадку, якщо він є одночасно “широким, довгостроковим і серйозним”. У юридичній практиці ці терміни трактуються досить широко: “великий” може означати територію тисячі квадратних кілометрів, а “довгостроковий” – десятиліття. “Серйозний” збиток має бути істотно більш болючим, ніж “нормальний” збиток під час воєнних дій. Більшість атак на НПЗ або термінали, незважаючи на їхній катастрофічний локальний ефект, рідко досягають цього сукупного порогу, що робить діючі норми практично неефективними для захисту довкілля в ході реальних бойових дій.

Другий серйозний бар’єр — принцип військової необхідності і баланс пропорційності. Міжнародне гуманітарне право допускає заподіяння серйозної шкоди середовищу, якщо вона не є “надмірною” по відношенню до очікуваної прямої військової переваги.

Оскільки енергетична інфраструктура безпосередньо живить військову логістику, сторони конфлікту можуть виправдати удари по паливних об’єктах необхідністю підірвати боєздатність противника. Розпливчастість формулювання “конкретна і безпосередня загальна військова перевага” у Римському статуті дозволяє легалізувати масштабні забруднення, перетворюючи екологічні наслідки на прикрий, але припустимий побічний ефект війни.

Складність посилюється фрагментарністю правового поля та політичними рішеннями держав. Наприклад, Росія у 2019 році відкликала визнання компетенції комісії з Додаткового протоколу I до Женевських конвенцій, а статус Міжнародного кримінального суду (МКС) залишається неоднозначним, оскільки ні РФ, ні Україна не є повноцінними учасниками Римського статуту (хоча Україна і визнала його юрисдикцію ad hoc). Конвенція ENMOD (Конвенція про заборону військового або будь-якого іншого ворожого використання методів модифікації навколишнього середовища) також має обмежене застосування, оскільки вона регулює навмисну зміну природного середовища (виклик землетрусів або цунамі), а не забруднення внаслідок руйнування промислових об’єктів, міжнародного права.

У сучасних умовах навіть такі прогресивні концепції, як “право на здорове довкілля” чи визнання екоциду, поки не забезпечують реального механізму репарацій. Хоча у кримінальних кодексах обох країн (України та Росії) стаття про екоцид існує, на міжнародному рівні це поняття лише формується.

Кліматичні угоди, включаючи Паризьку, також не містять механізмів відповідальності за викиди (які досягають мільйонів тонн CO₂), викликані воєнними діями на чужій території. На конференції COP 30 у Бразилії Україна все ж таки оголосила про плани притягнути Росію до відповідальності за викиди парникових газів, пов’язані з війною на території України. Уряд України подасть позов у рамках категорії “Екологічні збитки” Реєстру збитків для України, що входить до складу Міжнародного механізму врегулювання претензій.

З урахуванням соціальної вартості вуглецю у розмірі 185 доларів за тонну CO₂, загальна сума позову про відшкодування збитків, завданих клімату, на лютий 2026 р. оцінюється в доповіді, опублікованій ГО “Екодія” в 57 мільярдів доларів США. Руйнування енергетичних об’єктів в Україні становить лише 6% від усієї суми викидів. Ймовірно, якби держава-агресор, Російська Федерація, наважилася подати аналогічний зустрічний позов, то викиди від руйнування енергетичних об’єктів були б найбільшою його складовою.

Загалом відсутність у міжнародному плані чітких критеріїв оцінки кумулятивних збитків та пріоритет тактичної військової вигоди над екологічною безпекою роблять юридичне переслідування за удари по нафтогазовому сектору вкрай складними для обох сторін.

Правознавець Олександра Херрінгтон з університету McGill також вважає, що в Конвенції про хімічну зброю (Chemical Weapons Convention (CWC), 1997) і численних міжнародних угодах про токсичні речовини критичним недоглядом є те, що до них не віднесено токсичне забруднення, спричинене ліквідацією нафтохімічних та інших небезпечних підприємств і сховищ, хоча за своїми наслідками воно може бути еквівалентним застосуванню хімічної зброї.

Таким чином, насамперед проти атакуючої сторони працює не міжнародне право, а репутаційні витрати. Якщо її дії виглядають як варварство в очах міжнародного співтовариства, воно намагатиметься дистанціюватися від винуватця або навіть ввести проти нього санкції.

Нафтове “кровопускання” РФ та його наслідки

За даними “Верстки”, за перші чотири роки війни збройні сили України здійснили щонайменше 281 атаку на НПЗ та нафтобази в РФ і окупованих нею територіях. Успішними з них стали щонайменше 230 (82%).

ЗСУ намагалися вразити нафтопереробні заводи та нафтобази Росії 18 разів у 2022 році, 27 разів у 2023-му, 94 рази у 2024 році та 152 рази у 2025. У 2026 вже здійснено понад 100 атак. ЗСУ бачать дедалі більше ефекту від таких операцій, як військового, і пропагандистського.

Ці удари відчутно впливають на поставки палива військовій машині РФ, а також на весь ланцюжок нафтового експорту Росії і ставлять під сумнів надійність довгострокових нафтових контрактів РФ. Вони ефективно доповнюють (або навіть замінюють) вплив міжнародних санкцій, які обмежують закупівлі російської нафти.

На думку експерта UWEC Work Group Олексія Василюка, “Удари саме по нафтовій галузі – один з небагатьох шансів для України невеликою кількістю ударів досягти достатньо вагомої шкоди для величезної Росії, щоб змусити її піти на припинення війни. Гігантський нафтогазовий сектор — це порохова бочка, на якій сидить держава-агресор. З точки зору самооборони логічним вибором для України є підпалити її. Екологічні наслідки хоч і є значними, але розкидані по величезній території Європейської Росії та Уралу”.

Екологічні наслідки великих ударів ЗСУ по російських НПЗ загалом схожі на зафіксовані у Кременчуці, але про них до весни 2026 року не було не лише офіційних даних служб РФ, а й незалежних оцінок свідків на місцях.

Російська влада мінімізувала інформацію, заявляючи про відсутність серйозних руйнувань і постраждалих, іноді відзначаючи розливи нафти, яка горить, але не повідомляючи про концентрацію токсичних речовин у повітрі. Проте в загальній статистиці високого та екстремально високого забруднення атмосферного повітря в РФ у 2025 році на дві перші позиції вийшли Самара та Орськ – міста, розташовані поблизу багаторазово уражених ЗСУ нафтокомплексів. Число прецедентів екстремального забруднення за рік збільшилося на 41%. Найбільшу частку виявлених інцидентів (69%) становлять викиди сірководню, характерні для нафтових пожеж.

Детальні описи випадання “нафтових/чорних дощів” та появи дратівливих запахів масово в соцмережах та пресі з’явилися тільки наприкінці квітня-в травні 2026 року, наприклад, у зв’язку з пожежею на НПЗ “Лукойл-Пермнефтеоргсинтез” (29 квітня -7 травня- 3 травня). Влада в цих регіонах санкціонувала часткове призупинення робіт дитячих садків і навіть рекомендувала жителям рідше виходити з дому.

Чому Туапсе сприймається як екокатастрофа?

Атака на Туапсинський НПЗ стала переломним моментом у висвітленні екологічних наслідків воєнних дій на території РФ.

Компактний експортний термінал Роснафти на самому березі Чорного моря – зручна військова ціль, хоча й не найважливіша для утруднення експорту. Нафтоналивні потужності сусіднього Новоросійська – набагато вище.

Проте під час війни ЗСУ атакували Туапсинський нафтоналивний термінал понад 10 разів. Результативні атаки, які спричиняли пожежі, відбулися 28 лютого 2023 року, 25 січня та 22 липня 2024 року, 14 березня та 2 листопада 2025 року, близько 31 грудня 2025 року, 16, 20 та 28 квітня 2026 року, 1-2 травня 2024 року. З року в рік атаки на Туапсе відбувалися частіше і ставали інтенсивнішими, але до квітня цього року ми нічого не чули про екологічні наслідки.

Остання серія із чотирьох масованих атак призвела до багатоденних пожеж, розливів нафтопродуктів у море, до “нафтового дощу” з опадами продуктів горіння. Вперше було зафіксовано визнане владою перевищення гранично допустимої концентрації токсичних речовин (бензол, ксилол, ПАВ, сажа). Було визнано завдану потенційну шкоду туризму. Все це зробило цю катастрофу однією з найпомітніших екологічних історій війни.

Проте протягом року ЗСУ завдали не менш відчутних серій ударів по інших об’єктах, які напевно супроводжувалися подібними за масштабами екологічними наслідками. Тому просто негативні впливи в маленькому місті Туапсе, хоч і дуже інтенсивні, та не пояснюють феномену найширшої уваги світових та російських медіа саме до цього прикладу. І тим більше не пояснюють, чому всі ці ЗМІ та блогери були допущені владою РФ до висвітлення проблем прямо з місця катастрофи.

Серед кількох важливих додаткових обставин слід зазначити, що Чорноморське узбережжя можна назвати “намоленим місцем”, куди у разі біди на виручку поспішають сотні волонтерів з усієї країни. Розлив мазуту в Керченській протоці в грудні 2024 року мобілізував тисячі людей і став наймедійнішою і найтривалішою кампанією російського громадянського суспільства часів повномасштабного вторгнення. І держава змушена, стиснувши зуби, заохочувати висвітлення мирних цивільних акцій щодо порятунку курорту від забруднення. До Рязані, Пермі та Орська не їдуть натовпами добровільні рятувальники, хоча там напевно теж потрібна допомога.

На початку квітня 2026 року в морі у сусідньої Анапи стався новий розлив нафти, який сколихнув громадянське суспільство та ЗМІ. Через два тижні пожежа і розлив у Туапсе ще більше розпалила пристрасті і дала можливість виплескувати діяльні емоції людей, яким вже чотири роки не дозволено говорити вголос правду про те, що їм не подобається. А тут виходить, що кожен, хто виступає проти забруднення довкілля, що стало допустимо в Росії, також автоматично ніби й проти самої війни, яка жахливо набридла російському середньому класу. І владі перед виборами до Держдуми немає сенсу заборонити громадянам надавати допомогу постраждалому під час еко-катастрофи Туапсе. Адже її явно заподіяли українські війська, на що можна наголосити у пропаганді.

Не наважуючись заборонити, влада вирішила очолити це народне невдоволення екологічними наслідками війни. 28 квітня 2026 року Володимир Путін під час наради щодо забезпечення безпеки на виборах заявив, що “удари по енергетичних об’єктах у Туапсе…потенційно можуть викликати й екологічні наслідки серйозні… [але все під контролем і наші люди з цим впораються.]”

Це єдине пряме публічне визнання Путіним потенційно серйозних екологічних наслідків від українських ударів по РФ за весь період війни. Заява президента зробила поширення інформації про екологічні наслідки ударів ЗСУ відносно безпечним для блогерів, журналістів, чиновників та політиків. Саме цим слід пояснити те, що екологічна складова з’явилася у російських звітах про наслідки багатьох атак після 28 квітня. Влада також почала давати жителям рекомендації про охорону здоров’я, у випадку Туапсе – через 12 днів після появи задушливого смогу.

Останнім важливим фактором в ескалації ударів по нафтовій промисловості РФ стала війна США та Ізраїлю з Іраном. “Тимчасове” ослаблення американських санкцій, накладених на покупців нафти з РФ, стимулювало Україну до термінових дій у відповідь зі зниження можливостей російського експорту – атак на експортні термінали.

З іншого боку, в березні 2026 року, в ході атак США та Ізраїлю на Іран, були скоєні нальоти на чотири нафтобази в передмістях Тегерана, які свідомо ведуть до тяжких наслідків для здоров’я і благополуччя цивільного населення, і використовуються швидше як засіб залякування, а не досягнення військової переваги (наприклад, див. аналіз юриста Лизавети Тарасевич з Женевської академії гуманітарного права). Глибоке занепокоєння гуманітарно-екологічними наслідками цих атак для громадянського населення висловили Human Rights Watch, Amnesty International, Організація з охорони навколишнього середовища ООН та багато інших міжнародних інститутів.

Але, незважаючи на широке засудження, така атака санкціонована “лідером західного світу”, США, нормалізує практику “екологічної війни”. Це підштовхує світову думку до сприйняття максимізації соціально-екологічного збитку як невід’ємної частини ведення сучасної війни. Але, що важливо відзначити, тепер світові ЗМІ не можуть собі дозволити не звертати уваги на екологічну катастрофу, заподіяну атаками на Туапсинський НПЗ після того, як вони детально висвітлили страждання іранських громадян від пожеж та нафтових дощів місяцем раніше.

Найменше з двох лих?

Жорстко і відверто війна показує нам, що екологічні наслідки досить мало важать у системі прийняття військових рішень. Нормалізація у суспільній свідомості завдання масштабного екологічного збитку противнику як необхідності досягнення військових цілей – дуже тривожна тенденція. Але вибір, який роблять військові, часто лежить між поганим та жахливим.

“Можливо, оцінка екологічних наслідків і не відіграє великої ролі в рішеннях ЗСУ – говорить експерт UWEC Work Group, Олексій Василюк – Однак більшість російських ударів припадає на багатоквартирні будинки, і очевидно, що мета таких ударів — терор через загибель мирних жителів. На цьому тлі удари ЗСУ по резервуарах з паливом і трубопроводах сприймаються як дії країни, яка намагається захистити себе, прагнучи зупинити військову машину РФ, при цьому не опускаючись до систематичного знищення мирних жителів.”

Жахлива ситуація в Туапсе має один явний освітній ефект: все більше росіян масово починають розуміти, що війна йде на їхню територію і знищує їхню природу. Там, де не вистачило емпатії, прокидається здоровий шкурний інтерес разом із розумінням, що альтернативою взаємному знищенню може бути лише мир, а удари по паливно-енергетичних об’єктах припиняться лише у разі закінчення війни чи тривалого перемир’я.

Головне зображення: Чорноморський пляж. Джерело: Яндекс-Дзен