Марго Мур та Євген Симонов
Арбітражне рішення 2026 року щодо десятирічної морської суперечки між Україною та Росією призвело до значного, хоча й неоднозначного результату. Трибунал відхилив вимоги України, у тому числі щодо судноплавства та “посилення спору”, однак визнав, що Росія порушила Конвенцію ООН з морського права (UNCLOS), не провівши належної оцінки впливу на довкілля для своїх ключових інфраструктурних проектів, таких, як міст через Керченську протоку. Незважаючи на те, що Трибунал не поклав на Росію обов’язок усунути порушення, це рішення, на думку провідних морських юристів, суттєво підтримує подальшу “екологізацію” сучасного міжнародного права та безпеки на морі.
“Суперечка про права прибережної держави в Чорному морі, Азовському морі та Керченській протоці” виникла після окупації Кримського півострова Російською Федерацією у лютому–березні 2014 року та розбіжностей з питань морського співробітництва та прав прибережних держав. Україна ініціювала арбітраж проти Росії у вересні 2016 року на підставі Додатка VII до UNCLOS, що не дозволяло Трибуналу розглядати питання про суверенітет над Кримом, але давало йому можливість розглядати вимоги щодо UNCLOS, які виникли у зв’язку з російським контролем над прилеглими морськими районами.
Вимоги України включали кілька категорій передбачуваних порушень: незаконне будівництво мосту та іншої інфраструктури (силових та оптоволоконних кабелів, газопроводу) через Керченську протоку, яку Україна вважала міжнародною, без згоди та без належної екологічної оцінки; переслідування суден, які прямують до українських портів і назад; захоплення та зміну прапора двох газодобувних бурових установок; безвідповідальне реагування на розлив нафти біля Севастополя у 2016 році; а також неналежний захист підводної культурної спадщини.
У попередньому рішенні 2020 року Арбітражний трибунал суттєво звузив рамки справи, визначивши, що він не має юрисдикції за будь-якими вимогами, розгляд яких зажадав би прямого чи непрямого вирішення питання територіального суверенітету над Кримом, оскільки це виходить межі сфери дії UNCLOS.
Остаточне рішення, опубліковане у червні 2026 року, дало неоднозначний результат. Трибунал відхилив вимоги України про свободу судноплавства, ухваливши, що Азовське море та Керченська протока зберегли статус внутрішніх вод, які належать Росії та Україні, після розпаду Радянського Союзу. Внаслідок цього, положення UNCLOS про транзитний прохід та свободу судноплавства були визнані непридатними.
Вимоги щодо захоплення бурових установок були відхилені через відсутність юрисдикції, оскільки їх виконання вимагало б вирішення питання про суверенний статус Криму. Пов’язана з цим вимога про незаконність перереєстрації (зміни прапора) бурових установок під російським прапором була відхилена, оскільки порушення UNCLOS встановлено не було. Вимоги щодо об’єктів підводної культурної спадщини були відхилені, оскільки Україна не надала достатніх доказів заподіяння їм шкоди. Арбітраж також не побачив ознак посилення суперечки у поведінці Російської Федерації, оскільки вона не досягла юридичного порогу серйозності, необхідного для застосування цієї доктрини.
Проте з кількох важливих екологічних вимог Трибунал все ж таки виніс рішення на користь України, встановивши, що Російська Федерація порушила свої зобов’язання в рамках UNCLOS щодо оцінки впливу на довкілля (ОВД) та регіонального співробітництва під час будівництва великої інфраструктури в Керченській протоці. Але навіть за цими вимогами не було присуджено жодних практичних засобів правового захисту.
Екологічні вимоги та рішення Трибуналу
Екологічні претензії України були зосереджені на будівництві Російською Федерацією Керченського мосту, підводних силових кабелів, оптоволоконного кабелю та газопроводу, а також на її реагуванні на розлив нафти біля Севастополя у 2016 році. Україна вимагала припинення порушень, реституції, включаючи демонтаж мосту, та компенсації, стверджуючи, що проекти реалізовувалися поспіхом, не супроводжувалися належними ОВД та створювали серйозні загрози крихким морським екосистемам Азово-Чорноморського басейну.
У результаті Суд постановив, що, не оцінивши належним чином екологічні наслідки своїх інфраструктурних проектів і не розкривши результати такої оцінки, Росія порушила статті 123, 192 і 194 UNCLOS. Рішення внесло ясність у розуміння взаємозв’язку між цими трьома нормами. Стаття 192 встановлює базове, рамкове юридичне зобов’язання всіх держав “захищати та зберігати морське середовище”. Суд підтвердив, що цей обов’язок універсально застосовується у всіх морських зонах, включаючи внутрішні води.
Розвиваючи це базове зобов’язання, стаття 194 спеціально є присвяченою забрудненню морського середовища, а передбачені нею обов’язки Суд витлумачив як зобов’язання “належної обачності” , які вимагають від держав активно керувати екологічними ризиками та вживати всіх необхідних заходів для запобігання, скорочення та контролю забруднення морського середовища з будь-якого джерела. Важливо, що Суд підтвердив: для встановлення порушення статті 194(2) не потрібно доводити фактичну екологічну шкоду.
Нарешті, Трибунал пояснив, що стаття 123, яка стосується замкнених і напівзамкнених морів, таких як Чорне та Азовське, розвиває і конкретизує екологічні зобов’язання, які вже містяться в статтях 192 і 194, стосовно цього особливого контексту. Зрештою, Трибунал дійшов висновку, що, проігнорувавши процедурні вимоги оцінки впливу на довкілля і не передавши дослідження з ОВД Україні, Росія тим самим порушила ці ширші матеріальні зобов’язання щодо збереження морського середовища, запобігання забруднення та регіонального співробітництва.
Читайте також: Керченський міст: вплив російського “проекту століття” на довкілля
Суд підтримав Україну не за всіма екологічними пунктами. Він ухвалив, що прокладання підводного оптоволоконного кабелю не вимагало повної ОВД — хоча й визнав “гідним жалю” те, що Росія не продемонструвала проведення будь-якої попередньої оцінки. У результаті Арбітраж погодився з тим, що існуюча дозвільна процедура була достатньою, а такі види діяльності загалом створюють незначний ризик суттєвого забруднення. Крім того, Трибунал відхилив вимоги щодо розливу нафти в Севастополі в 2016 році, визначивши, що обсяг вуглеводнів, які розлилися, не досяг мінімального порогу, необхідного для виникнення зобов’язань по повідомленню відповідно до статті 198. Трибунал також зазначив, що представлені докази не дозволяли ясно встановити джерело та характер забруднення.
Майбутнє застосування UNCLOS
Тлумачення екологічних положень UNCLOS у цій справі є дуже значущим розвитком судової практики для майбутнього застосування цієї конвенції. Експерти-юристи зазначають, що рішення твердо встановлює: обов’язок проводити ОВД за статтею 206 — це не проста адміністративна формальність, повністю залишена на розсуд держави, а об’єктивний юридичний стандарт, який піддається перевірці. Суд пояснив, що підстава для проведення ОВД – “розумні підстави вважати”, що діяльність може викликати суттєве забруднення або значні і шкідливі зміни морського середовища, – має оцінюватися об’єктивно, на основі фактів і наукових знань, з дотриманням підходів заснованих на обережності. За змістом він близький до “принципу обережності ”, сформульованому в Декларації Ріо з навколишнього середовища та розвитку 1992 року. Суд також зазначив, що держава має спочатку провести обґрунтовану попередню оцінку, щоб визначити, чи потрібна повноцінна ОВД.
Крім того, рішення зміцнило принцип, згідно з яким екологічні зобов’язання UNCLOS застосовуються комплексно у всіх морських просторах, включаючи внутрішні води. З цього випливає, що Суд відокремив обов’язок захищати морське середовище від концепції абсолютного територіального суверенітету. Рішення встановило, що навіть у внутрішніх водах і навіть у періоди підвищеної геополітичної напруженості держави зберігають обов’язок виявляти належну обачність, розкривати екологічні дані та співпрацювати з сусідніми державами — принцип, який Трибунал прямо підтвердив, як такий, що продовжує діяти “навіть у періоди напруженості”. Як підкреслили адмірал Аурел Попа та співавтори у дослідженні на сайті Maritime Security Forum, це рішення “підтверджує тенденцію до “екологізації” міжнародного морського права”, показуючи, що розширюються “зобов’язання в галузі запобігання ризикам, оцінки впливу на довкілля, моніторингу діяльності та обміну інформацією щодо безпеки”.
Відсутність практичних заходів правового захисту та критика експертів
Встановивши те, що Російська Федерація порушила низку положень UNCLOS, Суд обмежив засіб правового захисту декларативним визнанням порушень. Він не вказав ані на демонтаж мосту, ані на запевнення та гарантії неповторення, ані на компенсацію чи нові природоохоронні заходи. Своє рішення він мотивував не лише тим, що Україна не довела фактичної фізичної шкоди морській екосистемі, а й тим, що в обставинах цієї справи констатації порушень достатньо і жодних додаткових засобів захисту не потрібно.
Експерт з морського права, на умовах анонімності повідомив UWEC, що це виявляє структурний парадокс міжнародного екологічного права: процедурні порушення “належної обачності” відносно нескладно довести, але вони рідко призводять до відчутних заходів правового захисту в частині виправлення ситуації та присудження компенсацій через відсутність (неподання) документально підтверджених доказів серйозної екологічної шкоди.
Тут виникає ще один парадокс: хоча Суд встановив, що російські ОВД не відповідали матеріально-правовим стандартам статті 206 і ніколи не були належним чином розкриті відповідно до статті 205, він не зобов’язав Росію зробити доступною громадськості повну документацію ОВД на Керченському мосту або інших великих проектах. Ця суперечність може пояснюватися тим, що у своїх остаточних вимогах Україна спеціально не просила винести припис про розкриття самої документації, обмежившись загальною вимогою про визнання порушення.
Крім того, анонімний експерт виявив потенційні слабкі місця в оцінці Судом порушень під час прокладання оптоволоконного кабелю. Суд прийняв аргумент Росії у тому, що оптоволоконні лінії зв’язку зазвичай не вимагають повної ОВД, оскільки, найчастіше, створюють низький ризик суттєвого забруднення чи значних і шкідливих змін морської середовища. Проте це аргументація не в повній мірі враховує окремі норми російського законодавства. Зокрема, стаття 34 Федерального закону № 155-ФЗ “Про внутрішні морські води, територіальне море і прилеглу зону Російської Федерації” прямо наказує проведення державної екологічної експертизи – а отже, і ОВД – для прокладання підводних оптоволоконних кабелів у внутрішніх морських водах і територіальному морі.
Експерт вважає, що хоча Україна посилалася на цей закон, Трибунал не провів окремий аналіз цього доказу і натомість зосередився на російських підзаконних актах, що регулюють лінії зв’язку. Цей недогляд може свідчити про пробіл в оцінці Трибуналом застосованої внутрішньої нормативної бази РФ.
Процесуальні недоліки та альтернативні правові стратегії
Аналіз UWEC показує, що результат розгляду значною мірою був обумовлений стратегічними формулюваннями вимог та високими стандартами для доказів, які пред’являються міжнародними трибуналами. Вимоги України щодо судноплавства зазнали невдачі головним чином тому, що були заявлені виключно з посиланням на положення UNCLOS про транзитний прохід та виняткові економічні зони. Оскільки Трибунал кваліфікував Керченську протоку та Азовське море як внутрішні води, наведені Україною статті UNCLOS виявилися юридично не застосовними.
Україна могла б мати більш міцні підстави, принаймні, для частини своїх навігаційних вимог у рамках двостороннього Договору 2003 року між Російською Федерацією та Україною “Про співпрацю у використанні Азовського моря та Керченської протоки”, який гарантував свободу судноплавства для суден обох держав. Однак Україна свідомо не заявляла про порушення цього договору в даному арбітражі щодо UNCLOS, і Суд постановив, що не може вирішити справу на цій підставі, не вийшовши за межі вимог, сформульованих у поданнях України. Договір був денонсований Україною у 2023 році. Так чи інакше, Суд постановив, що ця пізніша подія не має зворотної сили для правового статусу Азовського моря і Керченської протоки на момент початку арбітражу.
Крім того, відхилення вимог щодо підводної культурної спадщини та розливу нафти в Севастополі наголошує на суворих вимогах міжнародного арбітражу щодо доведення фактів. Подані Україною докази, включаючи експертний звіт щодо підводних об’єктів, а також публічні повідомлення та свідчення, які стосуються того ж періоду, були визнані недостатніми для встановлення того, що археологічні розкопки велися безвідповідально.
Один із очевидних уроків цього арбітражу для позивачів у екологічних справах полягає в тому, що для виконання обов’язку доведення в частині заподіяної екологічної шкоди потрібні надійніші наукові дані, зібрані у відповідний період, та систематична документація моніторингу — матеріали, які, слід визнати, важко отримати на окупованих територіях. У рідкісній публічній констатації того, що цей арбітраж обернувся юридичною поразкою для заявника, експерти Асоціації реінтеграції Криму розкритикували тактику юристів українського уряду у цій справі, вказавши на брак прозорості та відсутність наукового обговорення при виробленні позиції України.
Виступ Антона Кориневича, Посла з особливих доручень України, 23 вересня 2024 року. Джерело: Постійна палата третейського суду
Застосування результатів арбітражу
Оскільки рішення Трибуналу не присудило жодного практичного засобу захисту щодо екологічних порушень, допущених у ході реалізації російських інфраструктурних проектів, воно широко сприймається як юридична поразка України. Водночас воно залишається екологічно значущим рішенням для майбутньої практики застосування UNCLOS. Хоча дане рішення не призвело до негайних дій щодо усунення порушень, воно дає важливий нормативний та дипломатичний інструмент. Офіційно визнавши порушення Російською Федерацією міжнародного екологічного права, Суд встановив юридично значущий факт, на який Україна може спиратися надалі. Україна може використати це декларативне визнання у ширших дипломатичних форматах, включаючи Організацію Об’єднаних Націй, Європейський Союз та інші міжурядові організації, щоб підтримувати нормативний тиск та обґрунтовувати заклики до більшої відповідальності за екологічну шкоду та нестачу прозорості у Чорноморському регіоні.
Читайте також: Міжнародна реакція на розлив нафти в Керченській протоці
Протилежні оцінки наголошують на дипломатичній корисності рішення. Міністерство закордонних справ Росії публічно назвало екологічні висновки лише “символічною втіхою” для України. У свою чергу Міністерство закордонних справ України заявило, що це рішення дає ще одне підтвердження того, що Російська Федерація систематично нехтує нормами міжнародного права. Надалі Україна може використовувати точне формулювання Трибуналом недоліків ОВД, щоб вимагати розкриття фонових екологічних даних та обґрунтовувати майбутні вимоги, якщо зможе продемонструвати шкоду морському середовищу, заподіяну інфраструктурними проектами, за допомогою надійних науково обґрунтованих доказів.
У змістовному блозі для European Journal of International Law з докладним аналізом результатів арбітражу, експерт із таких спорів Майкл Рафф зазначає, що “відмахнутися від рішення, як від просто символічного, означало б неправильно зрозуміти функцію міжнародного правосуддя. Декларативний захист кристалізує юридичні зобов’язання; він встановлює авторитетний запис; і він створює юридичну вихідну точку, щодо якої оцінюватиметься майбутня поведінка — і, можливо, майбутні переговори“.
Тому це рішення краще розуміти не як практичний засіб відшкодування процедурних екологічних порушень, допущених у ході російських інфраструктурних проектів, а як потужний правовий та дипломатичний інструмент для майбутнього притягнення до відповідальності за невиконання зобов’язань щодо збереження морського середовища.
Зміцнення UNCLOS для досягнення найкращих екологічних результатів
Підсумки цього арбітражу показують конкретні напрямки, в яких UNCLOS та пов’язані з нею механізми вирішення спорів потребують поліпшення. Найбільш кричуща прогалина стосується засобів правового захисту в екологічних суперечках. В даний час держава може бути визнана такою, що порушила процедурні зобов’язання з охорони морського середовища, але при цьому не зіткнутися з жодним конкретним приписом про усунення порушень, якщо інша сторона не може довести фактичну екологічну шкоду або інші матеріальні наслідки, що є дуже складним, коли держава-відповідач контролює доступ до території та відповідних екологічних даних.
Для досягнення найкращих екологічних результатів міжнародному співтовариству слід розглянути можливість розробки в рамках UNCLOS механізмів, які пов’язували б серйозні процедурні порушення з потенційними матеріальними наслідками. Наприклад, якщо держава не провела або не опублікувала належну ОВД за мегапроектом, тягарем доведення (відсутності) екологічної шкоди могло б перекладатися на цю державу, яка здійснює діяльність, а не покладатися на позивача. Подібна презумпція не є безпрецедентною у національних правових системах: наприклад, російське законодавство закріплює “презумпцію екологічної небезпеки” будь-якої планованої господарської діяльності, покладаючи на ініціатора проекту обов’язок довести його безпеку, а не вимагає від тих, хто пред’являє до нього претензії доводити шкоду. Можна стверджувати, що у своєму аналізі ОВД Суд не повною мірою поширив цей принцип на застосований ним міжнародний стандарт.
Крім того, посилення мандату на незалежний екологічний моніторинг третьою стороною в замкнених і напівзамкнених морях — таких як Чорне та Азовське — з подальшим розвитком рамок співробітництва за статтею 123 та зобов’язань з моніторингу за статтею 204, забезпечило б доступність об’єктивних наукових даних для трибуналів і не дозволило б державам використовувати брак прозорості як захист від міжнародної відповідальності.
Значення для природоохоронних НУО та практикуючих юристів
Для природоохоронних неурядових організацій (НУО) та юристів-міжнародників це рішення створює важливий прецедент. Суд встановив конкретні практичні орієнтири того, що є належна ОВД відповідно до міжнародного права. Наголосивши на важливості достатніх фонових даних та встановивши, що цілорічні фонові дані можуть бути необхідними в районах зі значною сезонною мінливістю, рішення дає НУО та практикуючим юристам корисний аргумент проти поспішних чи поверхневих оцінок впливу на довкілля, особливо для великих морських інфраструктурних проектів у гідрологічно складних районах.
Крім того, тлумачення Судом статті 205 посилює аргументи на користь прозорості та підзвітності. Суд пояснив, що обов’язок повідомляти результати ОВД має імперативний характері і може бути виконаний шляхом публікації звітів, або шляхом їхньої передачі компетентним міжнародним організаціям, щоб вони були доступними всім державам. Суд також ухвалив, що проведення громадських слухань у ході процедури ОВД не виконує обов’язку щодо розкриття її результатів, а подання відредагованих витягів з матеріалів ОВД саме по собі не свідчить про те, що ці матеріали були опубліковані в установленому порядку. НУО можуть посилатися на це рішення для підтримки вимог щодо змістовного та постійного публічного розкриття матеріалів екологічної оцінки за великими морськими проектами, включаючи мости, підводні трубопроводи та штучні острови. Рішення також підтверджує, що стратегічні інтереси чи інтереси національної безпеки автоматично не звільняють державу від виконання нею екологічних зобов’язань щодо належної обачності та прозорості.
Марго Мур — експерт у галузі морського права, охорони морського середовища та міжнародного екологічного права.
Євген Симонов – координатор експертної групи UWEC.
Основне фото: Засідання арбітражу, 23 вересня 2024 року. Джерело: Постійна палата третейського суду
